Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї в присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказували владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу Чермного, — і той виструнчувався, чекаючи повеління, — сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.
Чермний, якби не було тут князя, залишив би біля ватри ратника, звелівши йому берегти вогонь до ранку, а інших послав би відпочивати; та сидів посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нині навіть ворохобні колись бояри, — і воєвода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола й, стоячи, подрімували: завтра ж буде рать. Воєвода бачив це і, здолавши врешті боязнь, промовив:
— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідно кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.
— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я іще не повів свого слова на докір жони Митуси.
Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода Чермний теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері глухо брязнули, підняв Данило догори кошлату бороду, аж заіскрився до полум’я золотий хрестик на шиї, — Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, і серце її зм’якло від думки, що кається князь за злочин, скоєний ним сімнадцять років тому.
Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; він тихо щось говорив, і лише через мент, коли тупіт, брязкіт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.
А він розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та він був надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно тужливою, тис і без посади знав собі ціну; тож нарешті, погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, цупко чіпляв свої гілки до гілок, перехрещував колючку з колючкою — оповив терен ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки дули найсильніші урагани, й розвивався ліс за терновою стіною і шумів.
До лісу ж раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби чи буків на опал; вони йшли із сталевими, добре нагостреними бардами і рубали передусім терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні ті рубачі, мов шолудиві пси, — така була владичеська служба в терну.
Все ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі стомлені, що барди не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. Підводилися до неба горді дуби, набирав криці тугий тис, шелестіла ніжна береза й співали тужливу пісню сумовиті смереки; а терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим, настороженим, злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева. А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади і стали жолудь родити для ординських свиней…
— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.
— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоч би однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.
— Чи ж вина тиса в тому, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив проти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, побажавши уподібнити їх собі? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, — та їх ти сам допоміг знівечити. Що зробив з Болохівською землею, яка хліб давала всьому краєві, чому захотів бачити ту землю невільною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його з любов’ю, а не під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити й греблі розкопати, і не родить уже земля у річищах Бугу, Случі й Горині — терном поросла…
— Поросла… Поросла! І не пройде більш нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, просо для них сіяли — як можеш ти заступатися за коромольників і зрадників, та ще й у хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети?!
— Ординці прийшли і здиміють, а болохівську родючу землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — тільки вождь, а народ — ліс, і злочинно його всього робити тернополем. Що з того, що ворог не займе його — яка ж бо кому користь з нього?.. А тепер подумай: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати?
Мовчав Данило, понуривши голову, перед очима постав його колишній дружинник–піснетворець, письма навчений і в книгах тямущий, який після ординської навали опинився у перемишльського єпископа й півчим став при його дворі. Не мав князь за це зла на Митусу, бо й сам пересиджував лихоліття то в Синєводському монастирі, то в Бели IV, то в Болеслава Мазовецького. Та ось відкотилася орда від тернового заборола, і спонадіяний на княжу військову неміч зрадливий єпископ Антоній задумав землю перемишльську ляхам віддати. Тож послав Данило після болохівської розправи урядника Андрія до Перемишля, щоб з єпископа й боярів боброві та борсукові шуби зідрав, а Митусі нагадав, що пора вертатися до князя. Андрій ревно виконав княжу волю — єпископа й бояр присмирив, проте змушений був князеві гінця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повеління. І наказав князь сирицею зв’язати непокірного співця й силою привести в Галич.