Але Зізі неписьменна. Вона обнюхала папірець — він смердів кішкою. З лютістю леопарда почала шматувати його Зізі, аж Мотря нагнулась і взяла Зізі на коліна.
— Любе звірятко!.. Ти розумієш, що мене зобижають злі люди.
Зізі лизнула щоку Мотрі і подумала: "Яка солона!"
Але день кінчився дуже весело. Прийшло багато смердючих у білих фартухах і почали виносити все з приміщення. Зізі плигала через стільці, бігала між перекинутою меблею, а за нею ганявся чорнявенький у пальті і казав смердючим у фартухах:
— Оце, і оце, і те на окремі підводи — це піде до крамниці. Оту купку речей лишіть, їх я не купував.
Але й купку речей згодом забрали, і Зізі сіла з Мот-рею на крісло з колесами, смердючий хляснув по конях, і вони покотились.
Було весело. На вулицях ішли люди й несли червоні килимки на палицях.
"Певно, сушать",— подумала Зізі.
Приїхали до будинку сірого й брудного і зайшли до кімнати. Згодом туди внесли речі і розташували.
Не було килимів і дзеркал, а проте "нічого собі псарня", подумала Зізі й заснула з утоми під самітною канапою.
V. Що було далі
Пахуча Мотря не з'явилася, а Мотря просто почала приємно пахнути смаженим.
Одного разу почула Зізі вибухи. Злякано замоталась по "псарні", але швидко стомилась, сіла в куточок і завила голосно, смикаючи своєю качиною мордочкою.
У повітрі пахло тисячами кішок.
Мотря сиділа ввесь час у хаті, вибігаючи лише ненадовго кудись у темний коридор.
Як стемніло й вибухи замовкли, у кімнату ввійшла Мотря, а з нею той старий смердючий. Зізі радісно замоталась коло його ніг і помітила, що на лапах у смердючого немає блискучих брязкалець.
_ Треба пересидіти кілька день... Гадаю, не виженете?..
— Що ви, Жане, сідайте, скидайте шинелю, а як хто зайде, ховайтесь під ліжко...— Вона старанно замкнула двері.
— Ну як? — промовила Мотря.
— Місто захопила ця наволоч... Наших розстрілюють... Зізі з крісла стежила за Мотрею та смердючим. Вони
сиділи оддалік одне від одного.
"Тут, певне, немає бліх",— зробила Зізі висновок із своїх спостережень.
VI. Темної ночі
Темної нбчі прокинулась Зізі й на неї найшла млость. Сіла вона на задні лапки в куточку канапи й тихенько завила:
— Гів... в... гів... і-і-і-в..! Мотря прокинулась і покликала.
— Зізі, ходь сюди!..
Зізі скакнула до неї на ліжко, і млость одійшла від собачої душі.
Смердючий заворушився у кутку кімнати і запитав спросоння:
— Що там?
— Нічого, Жан, це Зізі чогось нервується... Тиша.
— Хтось грюкає дверима... Чи не до нас? Жан зашарудів у темноті, одягаючись.
Раптом грякнуло поблизу дверима й почулися голоси:
— В якій?..
— А ось...
В кімнаті творилось щось неймовірне. Розпатлана Мотря застібала кофточку, а якісь смердючі тримали Жана за руки...
— Ну, швидше ж ти, бариня задрочена!
Потім вони всі гуртом вийшли, замкнули двері, а Зізі лишилася одна в темній кімнаті.
Сіла в куток і завила жалібно, жалібно...
VII. Зізині хрестини
— У нас ордер на цю кімнату... всі речі й меблі мусять лишатись на місці...
Посеред кімнати стояв незнайомий смердючий, а коло нього блакитноока Мотря у кашкеті та чоботях.
— Коли ордер, то займайте! — з запобігливою посмішкою промовив управдом.
— Ге, та тут і собачка лишилася! — радісно вигукнула нова Мотря і взяла Зізі на руки...
— Товаришу управдом, ви не знаєте, як її звуть?
— Ні, не знаю...
Блакитноока Мотря розглянула Зізі з усіх боків і нарешті весело засміялась...
— Товаришу Василю, яке я хороше ім'я вигадала цій звірині... Краще не можна...
— Ну? — обернувся Василь, що розглядав кімнату.
— Шпонька... Xa-xa-xa-xa!..
Василь усміхнувся і подивився на Зізі.
— Ай правда, що Шпонька, краще не вигадати... Нові господарі не знали родоводу Зізі... то пак,
Шпоньки, і весело реготались, а Шпонька, ображена, відійшла в куточок і тихенько лягла.
"Які грубі ці люди",— думала вона. Але через якийсь час Шпонька забула образу, собача порода святкувала перемогу над "культурними традиціями" — нові господарі дали їй огузок ковбаси зі смачним мотузочком та шкуринку хліба. Шпонька їла все те й радісно вищала.
У "псарні" не пахло більше кішкою.
VIII. Нові господарі
Дні були не такі, як раніше. Шпонька почала бігати на двір і зазнайомилась із багатьма цікавими собачками. Життя потекло барвисто й цікаво.
Одного разу блакитноока Мотря вийшла за ворота й покликала Шпоньку з собою.
Йшли вулицями, занесеними снігом, і хоч холодно було Шпоньці, зате цікаво. Далі вулиці стали вужчі, а будинки менші. Нарешті зупинилися коло великої брами і зайшли в просторий двір.
Безліч незрозумілих пахощів плавало в повітрі, 1 Шпонька радісно загавкала. Назустріч ішов чорний чоловік і, зобачивши блакитнооку Мотрю, радісно вигукнув:
_ Ба, товаришко Олю! Нарешті ви до нас. Ходімте в
осередок, там усі на вас чекають...
У накуреній кімнаті було багато людей. Галас, крики, і Ціпонька незадоволено загавкала.
— А це хто з собачкою?
— Це товаришка Оля,— сказав чорний, посміхаючись,— вона без собачки не може...
Блакитноока Мотря засміялась і врочисто піднесла руку вгору:
— Для охорони революційних заслуг товариша Андрія од зазіхання всесвітньої буржуазії дарую цього цербера, іменованого Шпонькою, осередкові ІЧ-ського машинобуді-вельного заводу!..— Загальний регіт був нагородою блакитноокій Мотрі.
Шпонька здивовано озиралась. А люди змінили вирази своїх облич на серйозні і сіли навколо столу. Про Шпоньку забули.
IX. Несподівана та трагічна смерть Шпоньки
Як сутеніло, вийшли з заводського двору блакитноока, чорний та Шпонька.
Двоє людей щось тихо розмовляли, а Шпонька бігла позаду і ловила незнайомі запахи в морозному повітрі.
Раптом загудів трамвай десь іззаду і в цей час з протилежного кінця вулиці почулося:
— Зізі!..
То був голос старої господарки, і він пронизав електричним током тіло Шпоньки. Шпонька вискочила наперед блакитноокої та чорного і побігла через вулицю.
Трамвай наближався, і блакитноока побачила, як Шпонька зникла під колесами...
Через хвилю над роздертою надвоє Шпонькою стояла блакитноока з чорним та якась невідома їм жінка.
— Бідна, бідна Зізі!..— важко зітхнула стара, Шпонь-чина Мотря.
— Ходімо, Олю, охота дивитись на це...— промовив Шорний, і вони пішли своєю дорогою.