— А я, виходить, руйную!
Та ризничий був обережний.
— Хто ж говорить про вас, мілорде?
— Відколи ви в капітулі голосували проти вежі... Роздратування здушило Джослінові горло. Ансельм
ледь усміхнувся.
— То був прикрий брак віри, мілорде. Мене переконали, і я тепер згоден, що ми всі повинні підпихати плечима цю колісницю.
В словах "плечі" й "колісниця" вчувався натяк на Джослінову промову, і роздратування, що душило Джо-сліна, обернулось у гнів.
— Справді прикрий брак віри!
Ризничий усміхався не тільки спокійно, а навіть ласкаво.
— Не всі можуть почувати себе такими обранцями господніми, мілорде.
— Ви гадаєте, що я не чую в ваших словах звинувачення, хоч би як обережно ви його висловлювали?
— Я сказав тільки те, що сказав.
— Сидячи.
У Джосліна вже закипала кров від люті. Коли він заговорив знову, голос його аж зривався.
— По-моєму, статуту нашого храму ще не скасовано. Ризничий ніби занімів. Його бліде обличчя ледь-ледь
порожевіло. Він підібгав під себе ноги й повільно встав.
— Мілорде...
— За робітниками так ніхто й не наглядає.
Ризничий змовчав. Він склав перед грудьми долоні,
ледь помітно схилив голову, повернувся й ступив у бік дверей. І раптом Джослін простяг руку.
— Ансельме!
Ризничий зупинився, обернувся й застиг у чеканні.
— Ансельме, я ж не хотів... У мене, крім вас, не лишилося давніх друзів. До чого це ми дійшли...
Ансельм мовчав.
— Ви ж самі знаєте, що я не хотів посилати вас туди* Простіть мені.
В очах, на порожевілому обличчі — ні сліду усмішки*
— Звичайно.
— Хіба ви не маєте кого послати? Хоч би отого хлопця, що в скрипторії. Златоуст, напевне, може почекатиі Самі подумайте, скільки він уже чекав.
Та ризничий знов уже був спокійний, він тільки похитав головою.
— Сьогодні мені не хочеться просити про це нікого* Пилюка, розумієте.
Обидва помовчали.
"Що ж мені робити? Це дрібна прикрість, вона минеться. Але це й наука надалі".
— Ваш наказ лишається в силі, мілорде?
Джослін відвернувся й звів очі вгору. Побачив парапет, аркади круг подвір'я, над ними контрфорси й високі вікна в південній стіні; погляд ковзнув ще вище, по куті між стіною й трансептом, до низького квадратового, даху над середохрестям. Камінь впивав сонячне світ" ло, не нагріваючись; над кам'яним бескеттям собору синіло небо, вимите нічним дощем. Хмар не було, але заходилось на вітер. У Джослінових очах на хвильку постали уявні лінії, що тяглись угору над середохрестям, високо-високо, де кружляв якийсь птах; ті лінії сходились в одну точку на чотириста футів над землею.
"Хай буде так. За всяку ціну".
Він опустив погляд на ризничого й заскочив на його обличчі двозначний вираз співчуття і зловтіхи. "Я твій друг,— промовляла та усмішка,— твій сповідник і просто друг". А ще вона промовляла — і на це ніяк не можна було відповісти,— що ота невидима річ угорі — то Джо-слінів безум, він завалиться, зруйнує собор і поховає його під собою.
— То як, мілорде?
Джослін стримав голос.
— Так, так. Ідіть.
Ризничий склав долоні й схилив голову. То був вияв цілковитої покори, але й ще дещо, бо та нитка, що поїде
в'язувала їх, перетиралась. Біля дверей, що вели до південного трансепту, ризничий затримався; і в повільному русі руки, що піднімала клямку, і в обережному натиску на двері, що, відчиняючись, тихо рипнули, був якийсь невловний докір, на свій лад зухвалий. І нитка урвалась. "Ну що ж,— подумав Джослін,— кінець, то й кінець". А потім згадав, яка довга й міцна була та нитка, ні, ціла линва, що зв'язувала їхні серця, і його серце аж заболіло від цієї думки. Він знав, що, коли минеться гнів, журитиметься, згадуючи монастир над морем, блискітки на хвилях, сонце й пісок.
"Це насувалось уже давно.
Я не знав, яку ціну доведеться заплатити за тебе, эа всі твої чотириста футів. Я гадав, це будуть тільки гроші. Та дарма, хай хоч якою ціною..."
Він рушив назад, до собору, і, ввійшовши до південного трансепту, вже й забув про Ансельма; бо пилюка вже порідшала й осідала далі. Копачі поскидали з ротів шматини; стовп куряви більш не стояв над ними. З ями видніли тільки їхні голови та ще злітали над ними лопати. І внизу ті лопати вже не бряжчали об щебінь, а з тихим шурхотом урізались у грунт; а носій відносив у коритці темну м'яку землю. Та Джослінову увагу привернув не носій і не копачі: по той бік ями стояв Роджер-Муляр і пильно вдивлявся вниз. Потім зиркнув на підпори в середохресті, ковзнув невидющим поглядом по Джослінові й знов утупив очі в яму. Це не эдивувало Джосліна — в Роджера часто бував отакий невидющий погляд, а іншим разом він міг дивитися на щось так, ніби не міг бачити, чути чи пам'ятати нічого іншого. В такі хвилини його очі ніби хапали, м'яли й ліпили те, на що він дивився, або вбирали його цілком. Одначе тепер він дивився не так. Застиглими очима вдивлявся він у яму, і на його смаглому обличчі відбивались подив і недовіра. Синій каптур будівничий відкинув з голови, і він лежав бганками круг товстої шиї. Ось Роджер підняв руку й провів нею по круглій обстриженій голові, ніби хотів пересвідчитись, що вона на своєму місці.
Джослін зупинився на краю ями й заговорив до будівничого:
— Ну що, Роджере? Ти задоволений?
Будівничий не відповів, навіть не глянув на нього. Він стояв, узявшись руками в боки, широко розставивши товсті ІІОҐИ й ледь нахиливши вперед міцне тіло в бурій одежині. Тоді сказав до копачів у ямі:
— Ану штрикачкою.
Один із копачів випростався й рукою витер спітніле обличчя. Другий нахилився, зникнувши з очей, і з ями почулось якесь ніби рохкання. Будівничий швидко став навколішки, зіпершись руками на край кам'яної плити, й ще далі нахилився вперед.
— Ну, є щось?
— Немає, хазяїне. Ось, гляньте!
З'явилась копачева голова й дві руки. Ті руки тримали залізний прут — одна за блискуче вістря, а друга великим пальцем позначала на пруті місце, до якого він угруз. Будівничий повільно оглянув прут від руки до руки. Тоді глянув ніби крізь Джосліна, випнув губи, наче хотів свиснути, але не свиснув. Джослін зрозумів, що його не хочуть помічати, відвернувся й обвів поглядом неф. Коло західних дверей, ярдів за двісті, побачив благородну сиву голову отця Ансельма: той сидів у храмі, про око скорившися Джосліновому наказові, але так далеко, що нічого не міг чути й мало що бачив. Джосліна раптом знов пойняла гіркота: отже, людина може бути зовсім не такою, як здається... І гіркота, й подив, і недовіра. "Та що ж, коли йому хочеться поводитись отак по-дитячому* хай сидить там, поки не приросте до каменя! Я не скажу ні слова".