— Ну, сьогодні ти вже, мабуть, надивився на мене!
Юнак завзято закивав головою й щось промукав порожнім ротом. Джосліп і далі всміхався в його палкі, по-собачому віддані очі. Куди я поведу, туди й він піде. Якби ж то він був будівничим! А може, колись..."
— Покажи-но, сину мій.
Юнак підхопив камінь зісподу, повернув боком і підняв на рівень грудей. Джослін задер голову й засміявся.
— Ні, ні, ні! Хіба ж у мене такий носяра? Де там!
Потім профіль знову прикував до себе його увагу, і
він замовк. Ніс — наче орлиний дзьоб. Рот широко роззявлений, на щоках зморшки, під вилицями глибокі западини, очі теж глибоко запалі. Він мацнув пальцями кутики своїх уст, посмикав за прямовисні складки шкіри. Роззявив рота, щоб пересвідчитись, як вони розтягуються, і тричі стулив його, клацаючи зубами.
— І тут не так, сину мій. Хіба в мене таке пишне волосся?
Юнак випростав убік вільну руку, зігнув її й замахав долонею в повітрі, наслідуючи рух ластівчиного крила.
— Птах? Який птах? Може, орел? Ти мав на думці Святого духа?
І знову помахи руки.
— А, розумію! Ти хотів передати враження льоту?
Юнак засміявся всім обличчям, мало не впустив камінь, але підхопив його, і над цим каменем Джослінова душа злилась із юнаковою, наче з ангелом, і знову радість...
Тоді обидва мовчки задивились на камінь.
Політ разом з ангелами безмежна швидкість у нерухомості, розмаяне волосся, відкинуте назад і випрямлене вітром духу, розкритий рот, із якого мав литись не дощова вода, а "осанна" та "алілуйя"...
Та ось Джослін підвів голову, усміхнувся з жалем.
— А ти не думав, що можеш уразити моє смирення, різьблячи з мене ангела?
Німий щось мукнув герлом, похитав головою, а погляд той самий, жадібний і по-собачому відданий.
— То оце таким мене вмурують там, на двісті футів над землею, на кожному боці вежі, з розкритим ротом, щоб я аж до Страшного суду звістував день і ніч? Ану який я спереду.
Юнак слухняно повернув камінь, і довго обидва стояли нерухомі й безмовні, поки Джослін дивився на худі випнуті вилиці, роззявлений рот, роздуті ніздрі — ніби вони, мов крила, піднімали вгору дзьобуватий ніс. Широко розплющені невидющі очі.
"Так і є. В хвилину видіння плотські очі не бачать".
— Звідки ти знаєш так багато?
Але юнак відповів поглядом, безтямним, як у каменя. Джослін знов тихенько засміявся, поплескав його по смаглявій щоці, вщипнуц.
— Мабуть, це твої руки знають, сину мій. У них є якась своя мудрість. Саме тому Всевишній і скував тобі язик.
Німий щось мукнув горлом.
— Ну, йди. Завтра знову можна буде різьбити мене.
Джослін повернувся, щоб іти, та раптом зупинився.
— Отець А дам!
І заквапився через приділ до священика, що стояв у затінку під південними вікнами.
— Ви дожидали мене весь цей час?
Миршавенький отець Адам терпляче стояв, тримаючи
в руках листа, наче тацю. Його безбарвний голос звучав якимсь рипінням.
— Так мені звелено, мілорде.
— Вибачте, отче, я винен.
Та поки він вимовляв ці слова, інші речі вже витіснили каяття з його голови. Він повернувся й попростував до північної галереї. Позаду ступали по плитах цвяховані підошви.
— Отче Адаме! Ви... ви бачили щось у мене за спиною, коли я молився?
Зарипів мишачий голос.
— Ні, мілорде.
— А як і бачили, то я наказую вам мовчати.
Він зупинився в галереї. Над головою були сонячні стовпи та пруги; але стінка, що відгороджувала хор від широкої галереї довкруж, затінювала плити під ногами в них обох. Він чув, як на середохресті ламають камінь, бачив порошинки, що танцювали в повітрі навіть тут, за дощаною переділкою, хоча й повільніше. Погляд його потягся за ними вгору, до високого склепіння, і він ступив назад, щоб бачити його виразніше. І відчув, що його підкований підбор наступив на м'які пальці.
— Отче Адаме!
Але миршавенький чоловічок мовчав і не рухався. Він стояв, так само тримаючи листа, і навіть вираз його обличчя нітрохи не змінився. "Може, тому,— подумав Джослін,— що він і не має обличчя. Гладенький і круглий, як кілочок вішати одежу". Усміхаючись до лисини з вінчиком безбарвного волоссячка, він сказав:
— Вибачте, будь ласка, отче Адаме. Про вас так легко забути! — А потім, голосно засміявшись із радості й любові, додав: — Я вас називатиму отцем Анонімом.
Священик мовчав.
— Ну, гаразд. Давайте вже того дурного листа.
По той бік церкви збирався хор для наступної відправи. Джослін почув, як там заспівали псалом. Процесія рушила: найдзвінкіше лунали дитячі голоси, потім вони стихли, їх перекрили низькі голоси вікаріальних хористів. Ось затихли й вони, і над приділом Пресвятої діви злетів один голос — "А-а-а-а..." — і, помножений луною, закружляв під широченним склепінням.
— Скажіть мені, отче: адже всі знають, що за мирськими правилами вона мені тітка?
— Так, мілорде.
— Ми повинні завжди бути милосердними — навіть до такої, як вона. Чи такої, як вона була.
Знову мовчанка. "А двома крильми прикрив свої стопи... Ангел твій — моя опора. Тепер я можу витримати все".
— І що ж балакають люди?
— Та то корчемні балачки, мілорде.
— Розкажіть.
— Кажуть, що без її грошей ви б ніколи не збудували шпиля.
— Це правда. А ще що?
— Кажуть, що за гроші можна купити собі могилу коло самого престолу, хоч би гріхи твої багряніли, як кров.
— Он як?
Лист і досі був перед очима, наче біла таця. Від нього ще линули, тонкі пахощі, вони досягали ніздрів, так що в галереї, тьмяно освітленій північними вікнами, неначе всупереч природі війнуло весною. Забувши й про початок великого діла, і про ангела, Джослін знову розсердився.
—— Від нього смердить!
"А-а-а-а..." — в приділі Пресвятої діви завмерло.
— Прочитайте.
— "Моєму небожеві й..."
— Голосніше.
(А з приділу Пресвятої діви — один голос, перекриваючи луну: "Вірую в єдиного бога..."
— "...вітцеві в бозі —Джослінові, настоятелеві соборної церкви діви Марії".
(А в приділі Пресвятої діви сплелися голоси юні й старші: "Всього видимого й невидимого..."
— "Цього листа написав за мене магістр Годфрі, бо ти за своїми церковними справами, мабуть, і не прочитав усіх тих, що він писав тобі від мого імені останні три роки. І ось, любий небоже, я знову питаю тебе про те саме. Невже в тебе не знайдеться й слова для мене? Коли йшлося про гроші, ти був не такий, тоді ти відповідав зразу. Будьмо відверті одне з одним. Я знаю, і ти знаєш, і всі на світі знають, яке було моє життя. Але все те скінчилося з його смертю — з його вбивством, мученицькою кончиною, сказала б я. Далі була тільки покута перед Творцем, і я маю надію, що він дарує своїй негідній рабі ще багато років оцієї смерті заживо, щоб я могла каятися".