Шпиль

Сторінка 49 з 51

Вільям Джеральд Голдінг

Потім до кімнати вернулась жінка, темноока жінка, що не вмовкаючи торохтіла. А коли вийшла, він почув інші голоси й сміх.

— Що то надворі?

— Люди.

— Розумієш... коли вона щось про це знала... ну як його пояснити? Лихо в тому, Роджере, що підвал знав про нього... Тобто знав, що він не має чоловічої снаги,— і все ж улаштував цей шлюб. Мабуть, через її волосся. Я бачив те руде волосся, розмаяне круг тонкого блідого обличчя. Потім, звісно, вже не бачив. Та згодом, коли вона стояла коло підпори й дивилась на тебе, воно обпекло мені очі. А потім вона заворожила мене. Напевне, вона це зробила, хіба ні? Ось чому мені треба знати, хто така вона була; бо якщо вона знала, знала, що сталося з* її чоловіком, а може, й погодилася з цим... то чи може бути більше страхіття... І, звичайно, така, як вона, мусить переслідувати мене.

— Про що це ви говорите?

— Про неї, про що ж іще. Я, бувало, виглядав її. А вона підбіжить і зупиниться. Якось я перев'язав їй розбите коліно, відірвавши клапоть від своєї... Та що з того? Згодом, коли я вже знав, як вона заплуталась у моїх тенетах, то пробував зустрітися з нею, пояснити...

— Ви?!

— Чи вона коли говорила про мене? Ну, та дарма. Я віддав у жертву й її. Зумисне. Ти знаєш, Роджере, молитви не лишаються без відгуку. От де страхіття. Отож коли вона вмерла, то почала з'являтись мені, переслідувала мене й заворожила. Молитву заслонило волосся. Мертва жінка. Добрячий жарт, правда?

— Жарт?!

— Мабуть, можливо жити й так, щоб усяка любов була добром, щоб одна любов не суперечила іншій, а додавалась до неї. Що це таке — людський розум, Роджере?

— Ви дістали те, по що приходили. А тепер ідіть собі.

— Мені тільки треба знати...

— Чи не однаково нам тепер?

— У мене в голові все переплуталось. Розумієш, поки вона не заворожила мене, я любив її, як дочку. Розумієш, тоді, коли вона вмерла...

— Годі вам. Ідіть собі.

— Мені потрібні три язики, щоб сказати три речі відразу. Я приходив туди. Пам'ятаєш? Я тільки хотів допомогти їй. Може, я вже й тоді дещо розумів. Вона була долі. А коли звела очі, то побачила мене на порозі, в усьому облаченні, настоятеля, священика, суддю. Я хотів тільки допомогти, та це її вбило. Я вбив її так напевне, ніби перерізав їй горлянку.

Він почув, що будівничий підступив до нього. І відчув на обличчі його гарячий віддих, запах вина.

— Ідіть геть.

— Невже не розумієш? Ось чому мені треба знати все про це — бо я вбив її!

Зненацька будівничий загорлав:

— Геть! Геть!

Його руки відкинули Джосліна вбік. Розчахнулися з грюкотом двері, й ті самі руки викинули його геть. Сходи летіли назустріч йому; потім він учепився в поруччя, а коліна гупнули об сходинку.

— Смердюче падло!

Повз Джослінову голову пролетів глек і розбивсь об стіну. Рачки вибрався він на слизький брук, а ззаду гримів голос будівничого:

— Хай там із тебе шкуру спустять!

Але той крик потонув у бурі голосів, що кричали, реготали, гавкали по-собачому. Джослін зіп'явся на ноги, держачись за стіну, а галас вирував довкола, і в очі йому лізли руки, ноги, плями облич. Він побачив темний прохід і рвонувся туди. Одяг луснув у нього на спині; він чув, як тріщить полотно, і не міг лягти на землю, бо руки тримали його. Кругом ревло й гавкотіло. Звуки виривалися з пащ, іклатих і заслинених. Він скрикнув:

— Діти мої! Діти мої!

Галас, репет тривав — ціле море прокльонів і ненависті. Руки стискалися в кулаки, ноги штурхалися. І крізь увесь гамір йому вчувся голос Айво та його приятелів, що підцьковували собак:

— Атю! Атю! Атю!

Джослін лежав долілиць і дивився на ноги та на смугу світла, що падало з дверей на грязюку в рівчаку.

І враз довкола розлилася тиша. Ноги почали відступати, помалу, помалу, і в тиші він почув один голос, жіночий голос:

— Матінко пресвята! Та ви гляньте на його спину!

Ноги зарухалися швидше. Зникли з очей, але він чув,

як вони йдуть, біжать, тікають прожогом, спотикаються на бруку. Світло зникло: двері з грюком зачинились.

Він трохи полежав, увесь тремтячи. Нарешті заворушився, поповз до стіни. "Я голий,— подумав,— як слід було сподіватися". Він звівся на ноги й подибав,на тьмяний посвіт смолоскипів, що освітлювали Головну вулицю. Раз по раз губив стіну, спотикався, забродив у рівчак, вилазив з нього; один раз навіть упав туди. "Отепер видно, що я таке",— подумав, вилазячи звідти. Там, де завулок вливався в Головну вулицю, він упав і вже не підвівся. Ледве усвідомив, що йому чимось прикривають спину, що перед очима мелькає пелена Рейчел та сандалії отця Адама. Чиїсь руки обережно підняли його. Чийсь голос забулькотів, мов вода в рівчаку під кригою. А потім хмарою наринула темрява.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

І знову перед очима було ребристе склепіння стелі. Воно нітрохи не змінилось, але сам Джослін ніби вступив у якесь нове життя. Йому здавалося, ніби він завис над власним тілом, яке тепер раз у раз заливала невтримна хвиля млості,'що несла з собою нестямний страх. Напади млості ‘ кінчалися провалом у небуття. Опритомнівши, Джослін знову зависав над собою, ніби в тумані міркуючи: що ж сталось? І безмовно говорив сам із собою:

"Де ж я був?"

І безмовна відповідь щоразу була та сама:

"Ніде".

Йому давали пити щось гірке — може, відвар з мажу,— і він часом думав, що це завдяки тому питву він може отак висіти чи плавати над власним недвижним тілом. З'являлись різні обличчя — то хтось подавав йому нити, то над ним схилявся отець Адам, тепер виднйй цілком виразно. Джослін не знав, чи падовго він западав у непритомність і скільки часу висів та плив над собою. Він тільки відзначав собі, нітрохи не дивуючись, як по ребристій стелі пересувається світло чи тінь, відміряючи години від погляду до погляду. Інколи він виразніше усвідомлював оту річ, оту машину, що лежала під ним. Головна робота тієї машини була піднімати та опускати ребра, і вона виконувала ту роботу кволо, але безперестану, а всередині тріпотіло серце, наче пташка, ув'язнена між двома рамами вікна. Та коли до нього приступали служники, щоб зробити з ним те чи те, він спускався у власне тіло. Якось він виразно почув розмову, але зрозумів лише кілька останніх слів: