— А все ж він стоїть.
Потім почав стогнати й хитатися з боку на бік. А ще через чималий час схопився й вигукнув:
— Блюзнірство!
Минуло кілька годин; у каміні вже пригасав жар, коли він заговорив знову:
— Є якась спорідненість між людьми, що сиділи разом перед недогорілим вогнем і виміряли по ньому вартість свого життя.
Денне світло сочилось у вікна й блідло коло обталих свічок. У каміні погасла остання жарина, коли прийшов посланець. То був вірний німий, він щось мугикав і жестами кликав за собою. Джослін обережно підвівся зі стільця.
— Ви дозволите мені піти з ним, отче?
Наглядач легенько хитнув головою:
— Підемо разом.
Джослін схилив голову та вже й не підводив її. Вони рушили до західних дверей собору. Вітер уже стихав. У нефі наче не видно було ніяких змін, і Джослін, не дивлячись в обличчя німому, попросив:
— Покажи,, сину мій.
Тоді німий навшпиньки підвів їх до південно-східної підпори, показав на невеличку дірочку, яку він продовбав у камені, й так само навшпиньки відійшов. Джослін зрозумів, що він має зробити. Вийняв із дірки каменярське зубило з розклепаною головкою, підняв з підлоги залізний прут і встромив у дірку. Прут проникав глибше й глибше, скрегочучи поміж щебенем, яким ті велетні, що колись спорудили собор, засипали порожнину в підпорі.
І враз усе зійшлось докупи. Душа його сама кинулась у прірву, що була в ньому самому: вниз, у безодню, віддаю себе, відкинь мене, знищ або поклади в мур, як інших. А тіло теж кинулось униз, і він упав на плити коліньми, грудьми, обличчям.
І тоді його ангел розгорнув крила, якими прикривав цапині ратиці, й шмагонув його через усю спину до білого розжареним бичем. Від того удару хребет налився млосним вогнем, і Джослін скрикнув, бо не міг витерпіти болю, хоч і знав, що мусить. Потім чиїсь незграбні руки спробували підвести його; але він не міг сказати їм про бич, бо корчився на плитах середохрестя, ніби розчавлена змія. Отож тіло кричало, чиїсь руки боролися з ним, а Джослін лежав у самому низу привалений, зате знав, що хоч одну щиру молитву почуто.
Коли біль стих, він побачив, що його обережно несуть геть від жертовного місця. Він лежав на тому, що колись було спиною, і чекав. Ангел із бичем не міг завдати більшої кари: більшої вже не приймало тіло, хоч розум і прагнув її. Тепер спини наче не було зовсім, він її не відчував.
Його поклали на ліжко в спальні нагорі, і він бачив над собою кам'яні ребра стелі. Часом ангел зникав, так що він міг думати.
"Я віддав своєму ділові спину".
"Йому".
"їй".
"Тобі, Господи".
А інколи він понуро шепотів:
— Невже завалився?
Отець Анонім спокійно відповідав:
— Ще ні.
Одного дня, коли в голові більш-менш прояснилося, зринула думка.
— А дуже пошкоджений?
— Ось я вас трохи підведу, отче, ви сядете й самі побачите його у вікні.
Джослін захитав головою на подушці.
— Я більш не хочу його бачити.
Стало трохи темніше, і він здогадався: то отець Адам заступив вікно, підійшовши до нього.
— На перший погляд здається, що він неушкоджений. Та як придивитись, то видно, що він трохи нахилився в бік аркад. І впирається в парапет нагорі вежі. Багато каменю осипалось.
Якусь хвилину Джослін лежав тихо. Тоді промурмотів:
— До першої бурі... До першої бурі.
Отець Анонім підійшов, схилився над ним і лагідно заговорив.
Зовсім зблизька видно було, що сяке-таке обличчя в нього все ж таки є.
— Не треба так хвилюватись, отче. Звичайно, шкода чимала, але ж наміри ваші були добрі, хоча й хибні. Отже, гріх тут порівняно невеликий. Саме наше життя — споруда хистка.
Джослін знову захитав головою.
— Що ви можете знати, отче Аноніме? Ви бачите тільки поверхню речей. Ви не знаєте й десятої частки всього.
І тоді ангел — ніби він стояв поруч отця Адама, щоб покарати гріх — ударив знову. Коли Джослін опритомнів, отець Адам іще стояв над ним і говорив далі так, ніби ніхто третій і не перебивав їх.
— Згадайте про свою віру, сину мій.
"Мою віру? — подумав Джослін.— Яку віру?" Але нічого не сказав у це схилене над ним обличчя, що колись іще могло стати виразним. Тільки хапнув ротом повітря й засміявся.
— Хочете побачити мою віру? Вона лежить отам, у старій скрині. Невеличкий зшиточок у лівому кутку.
Він помовчав, віддихався й засміявся знову.
— Візьміть. Прочитайте.
Зачовгали підошви, рипнуло віко скрині. Потім отець Адам озвався, стоячи коло вікна:
— Вголос?
— Уголос.
"Чорнило, мабуть, уже побуріло,— подумав Джослін.— Ансельм тоді був ще не старий, а Роджер-Муляр — зовсім хлопчак. Ну, а вона... Та й я був молодий чи принаймні молодший".
Голос отця Адама зарипів у вечірньому присмерку:
— "Одного дня, коли я вже пробув на цій посаді три роки, я ввечері стояв навколішки в своїй молільні й молився з усією мізерною силою, яку лишень мав, щоб бог відняв у мене Гординю мого сану. Я був молодий, і мене повнила страхітлива гординя за оцей мій храм. Я весь був перейнятий гординею..."
— Щира правда! — мовив Джослін.
— "Мабуть, на мене злипула безмежна ласка господня. Я по своїй спромозі силкувався піднестися духом. Я спробував глянути на храм, як на річ, що стоїть на моєму шляху, і це було неважко, бо в вікні я міг бачити його стіни...
Та Джослін знову захитав головою на подушці. "Що це пояснює? — думав він.— Нічого! Нічого!"
Невже справді це ніщо?
— "Я дивився на обриси даху, на стіни, на виступи трансептів, на шпилики, вишикувані понад парапетом..."
— Це справді було ніщо, отче?
— "Тепер я знаю, нащо якась сила спрямувала туди мій погляд. Але тоді я ще нічого не знав, тільки стояв навколішки й дивився, поки не збайдужів до того, що бачив. І враз моє серце стрепенулось; у ньому проклюнулось нове почуття. Воно дужчало, росло, тяглось угору, аж поки на самому вершечку спалахнуло живим вогнем..."
— Це правда — присягаюся!
— "...і той вогонь погас, а я лишився, ніби прикутий до місця. Бо там, на тлі неба, я побачив найближчий шпилик, і то був достеменний образ моєї молитви, втіленої в камені. Там був і потяг ввись, і плетиво супутніх думок про інших, і, врешті, порив серця, все вище, все вужче, все гостріше — а на самому вершечку, теж вирізьблене з каменю, палахкотіло щойно побачене в уяві полум'я".