А тоді одного дня спалахнула суперечка в капітулі, де звістку про нові витрати сприйняли спочатку недовірливо, потім обурено. Врешті Джослінові сяйнуло, що йому треба скористатися своєю особистою печаткою, і він так і зробив удома, без дальших суперечок. Але після того напруженого дня до нього вернувся високий короткий сміх, і ангел став приносити йому не тільки благословення, а й тяжку втому; власна його воля ослабла, і він не мав уже влади над думками та образами, що зринали в голові: шпиль, руді коси, вовче виття. Його знов потягло нагору, на вежу, де вій знаходив такий дивний спокій. Він вийшов на подвір'я — і враз помітив, що там стоїть тиша, наче весь світ затамував дух, бо в піддашші вже не дзвеніли молоти. Джосліп увійшов до собору; там саме не правилася ніяка служба, а підпори тихо бриніли: "і-і-і-і-і-і",— наче тягар став для них нестерпний. Він повільно, незворушно подався крученими сходами нагору, туди, де виріс гай шпиликів, де панували спокій і щастя. Віп піднімався нечутно, наче привид, і тому вже на дерев'яних сходах у вежі раптом почув стогіп. Джослін зразу скам'янів, поставивши ногу на вищий щабель, учепившись обома руками в поруччя; вага ангела згинала йому спину. То був стогін тварини, яка попала в пастку,— може, олениці,— що вже й не борсається, вириваючись, а конає в знесиллі й відчаї. Джослін скоса позирнув на "ластівчине гніздо". Віконце аж під стріхою перетинав стойк із пеобкорованої жердини; і в той стояк учепилась рука. Джослін без ліку разів бачив, як та рука лягала па камінь чи дерево, піднімала візир, стискалась у гніві — засмагла й червона, вона була йому знайома, як власна, бліда, безбарвна. І в ту ж мить, коли він розгледів руку, аж побілілу на кісточках від конвульсивного стиску, розгледів, але ще й не впізнав,— па неї рішуче лягла інша рука, менша, біліша, ніжніша.
Знерухомілий, розкривши рота, не кліпаючи очима, стояв він на драбині — й чув голос, її голос, що допіру стогнав, а тепер благав, умовляв, лагідний і щирий:
— Але ж я не сміялася, правда?
Цупкі пальці пустили стояк, дві руки сплелись і зникли з його очей; а тоді, ніби з ями під сірими плитами,
важко прорвався другий голос, іще дужче знайомий::
— О боже!
Джослін квапливо позадкував сходами вниз, так і стуливши рота. Він зупинивсь аж на балках над скленій-ним нефа, схилив голову й затулив вуха руками. Хитався з боку на бік і водив поглядом по кам'яних стінах круг себе. Тоді помацки добрався до кручених сходів і,, спотикаючись, спустився ними. В темряві на сходах перед його некліпними очима вирували спогади — дівчинка в зеленому біжить через подвір'я і, побачивши мілорда настоятеля, велебного отця, чемно сповільнює, ходу;, а він помічає несміливу усмішку, пісеньку з дитячої гри,, й тішиться, й урешті починає виглядати малу, так, виглядати, дожидатись, милуватися нею, і йому так тепло на серці, це така неземна втіха, а потім він її віддає за кульгавого, руді коси вкрива намітка, а тепер — оце шатро..-
— Ні, ні, господи боже, не треба!..
Ось вона, ціна каменю та дерева.
Джослін нарешті спустився в неф, до бринючих підпор, а там уже крутилась Рейчел, вона підбігла до нього, і в нього вирвався короткий високий сміх.
— А Роджера нема ні в кузні, ні в теслярні, може, він пагорі, на вежі, або на сходах, а йому ж треба попоїсти* віп зовсім охляв...— через весь собор, аж до подвір'я, де вже смеркало, вона дріботіла за ним, не вмовкаючи й на хвилину. Коло західних дверей Джослін обернувся й поблагословив її, змученим серцем співчуваючи нещасній* а вона стояла перед ним, і на неї тисли згори сповідники, мученики, святі; нескромно червона сукня ще теліпалась на дебелому тілі, а вона вже мовчала, затуливши рот руками, й з пристаркуватого підмальованого обличчя напружено, тривожно дивились на нього банькаті очі. Джослін пішов додому й нарешті впав навколішки в своїй кімнаті, так і не стуливши рота і втупивши в порожнечу широко розплющені очі.
До вечора другого дня "ластів'яче гніздо" вже було" розібране.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Він став на молитву, але й молитва вже була не така. Він зіщулився в якийсь сірий клуночок, напружений, наляканий, а коли зводив очі вгору, де колись знаходив розраду, тепер там горіли скуйовджені руді коси, і він опускав голову. Він запевняв себе: "Треба принести все це в жертву!" А потім слова десь відлітали, і в голові мимовільно зринало одне-єдине запитання: "В жертву чому?" Зусиллям волі проганяючи з думки ті коси, він на кілька хвилин ставав більш-менш вільним; а потім вони знову з'являлись, ніби зумисне повернуті на те місце кимось або чимось, і маяли перед ним, сліпучі, ніби живі; й сама вона верталась — із зеленими кісниками, в роздертій сукні, й чорні западини очей невідривно кудись дивилися. Джослін підводився й ішов невідь-куди. Інколи він сердито твердив собі: "До роботи! До роботи! До роботи!" — і починав допитуватись у зайнятих ділом людей, але потім згадував, що вони нічого про його справи не знають. Якось, зайшовши до безлюдного собору й самотньо зупинившись коло західних дверей, зі своєю бурею в серці, він побачив, що вона йде через неф, важка й незграбна через вагітність, і відчув у собі дивну оуміш любові, хтивості й жадібної цікавості: як, де, коли, що? Бо слова, що пролунали в "ластів'ячому гнізді", ніби вирвали його з упевненості й затягли в хаос, де всі четверо були ніби поєднані в якомусь нечестивому шлюбі. Коли буря в душі вщухла й він отямився, то збагнув, що кричав уголос, бо довга кам'яна печера нефа ще відлунювала, але які слова вигукнув — цього він не знав.
"Треба піти до неї,— подумав він,— урятувати, що ще можна",— та тільки-но подумав, як відчув, що хтива цікавість сидить у ньому, немов проказа, і коли він застане її саму, то зможе тільки допитуватись, дошукуватись, вимагати правди, сам не знаючи, чого йому треба. А потім він раптом ніби побачив себе збоку — високого чоловіка в рясі, біля західних дверей собору, зі зціпленими руками, втупленого очима в дощану переділку. І він знову подерсь нагору, в безлюдну вежу, повз те місце, де було "ластів'яче гніздо"; там його шпигнуло в серце, забило йому дух. Він примусив себе подивитися з вежі на світ, де інші люди були заклопотані незбагненними для нього справами,— і побачив, що багато їх занедбали ті справи. Вежа з гайком шпиликів вабила їх. В кінці вулиць, що сходилися до собору, тепер не бувало безлюдно. Там стояли чоловіки й жінки, позводивши до вежі обличчя, що з такої відстані здавалися просто світлими цятками. Коли хтось відходив, його місце зразу займав інший. Весь час одні відходили, інші підходили; Джослін, дивлячись на них, відчув страшну прикрість і кинув за вітром слова: