Але він іще казав:
— Я чиню волю мого Отця небесного!
А потім одного ранку, ввійшовши до собору ("Підніміте, брами, верхи ваші!") й спинившись над ямою, з якої вже не смерділо, він почув, що згори долинають уже інакші звуки. Задер голову, і в очі йому сяйнув клаптик неба, дзвінкий, запаморочливий, неймовірний, чудесний, синій. Так само, як рама його віконечка часом додавала глибини й виразності тому, що Джослін бачив у ньому, так і краї невеличкого отвору в даху були ніби оправою для самоцвіту. Там, нагорі, робітники зривали покрівлю, по кроквах скачуючи свинцеві листи в сувої. Блакитна цятка довшала й ширшала, сполучала землю з небом саме там, де мали здійнятись у височінь стрункі обриси, втілюючи безмежність. Задерши голову, розкривши рота,
Джослін дивився й дивився, аж сльози виступали на зведених до неба очах. Він бачив, як там угорі пораються люди, роблячи, що їм сказано, але не знаючи, що ж вони роблять; бачив, як у блакить запливає біле й відпливає геть; чув, як підходить, щось торохтячи язиком, Рейчел, але не сприймав її теревенів, не знав, чи довго вона простояла коло нього й куди пішла; заболіла шия, але він не зважав на те, радіючи, як дитина, що бігає по квітках, аж поки блакитна цятка, що все ширшала, розпливлась і заіскрилась в очах. Нарешті він опустив голову и вернувся в повінь світла, медово-жовтих смуг від вітражів, примарних вогників, що пливли у нього в голові, змагаючись із зникомим образом блакитної цятки неба.
Відтоді весь час, поки Роджерове військо працювало на даху, небо дивилося згори в розкриту пащу ями. Спочатку отвір був покреслений плетивом кроков, потім їх одну по одній познімали. Робітники втягли в собор на полозках величезну полотнину й спустили до неї зі склепіння линви. З піснею полотнину потягли вгору. Коли скінчили цю роботу, полотнина закрила блакить; часом по ній тарабанив дощ, неначе тупотіли ноги хористів, а в зливу аж ревло. А як розгодинювалось, робітники скачували полотнину й знов відкривали блакить. Будівничий щодня підходив до ями й оглядав її. Одного разу навіть спустився туди, але виліз із ногами в багнюці, хитаючи головою. Він не сказав нічого, та однаково Рейчел розтлумачувала все кожному, хто хотів і хто не хотів слухати її.
Великий піст минав, наближався Великдень. Причет почав скаржитися, що гамір на даху вже чути й у приді-лі Пресвятої діви, тому Джослін вирішив, що йому як настоятелеві треба самому піднятись нагору й подивитися, що там робиться. Отож він обережно, повільно поліз угору крученими сходами і врешті вибрався на склепіння, звідки, з висоти сто двадцять футів, яма здавалася просто чорною цяточкою. Він опинився на просторому чотирикутнику, обведеному парапетом і затопленому повітрям та світлом. Пробравшись поміж загадкових споруд із дерева й каменю, Джослін перехилився через парапет і глянув униз. Він побачив прямокутник подвір'я, а посеред нього шапкою випинався кедр. Хлопчаки з школи хористів грались на траві у квача або сиділи, схилившись над шашками, на парапеті аркади. І Джослін раптом відчув, що він любить усіх спокійною, радісною любов'ю. Хвилювання переповнювало його. Джослін відсмикнув голову, бо повз нього пролетів крук, мало не зачепивши обличчя,— і враз ще дужче схвилювався, бо побачив, що стоїть на новому муруванні: один ряд каменів уже лежав по всіх сторонах чотирикутника. І муляр тоненьким шаром накладав на той ряд вапняний розчин — ніби мазав камінь яєчним білком. Джослін склав долоні, підняв голову й у захваті вигукнув, маючи на думці всіх: і хлопчаків-хористів, і німого різьбяра, і Роджера-Муля-ра, й Гуді.
— Радійте, о дочки Єрусалима!
Настав і Великдень — найдужче це відчувалось у при-ділі Пресвятої діви, де вівтар укрили новим покрівцем із небіленого полотна. Горіли свічки з небіленого воску, сходилась паства, могила чекала ангела, що звістить: "Віті воскрес!" Але на середохресті, де світло'з вітражів забарвлювало сіризну, Великдень виявляв себе інакше — гамором та сонцем.
Мурування швидко виростало, і незабаром Джослін, виглянувши зі свого вікна, побачив, що білий камінь уже видніє над парапетом даху. А потім і нове мурування почало обростати риштованням: один ярус, другий... Колоди з лісу Айво втягувано в собор крізь вилам у північному трансепті. Згори спускали линви й підтягували колоди сторчма, наче стріли, а внизу люди про всяк випадок відходили далі. Джослін хотів побачити, що роблять нагорі з тими колодами, але будівничий не пускав його нагору. Коли нарешті він таки піднявся туди, то побачив, що колоди з лісу Айво — чи то батька Айво — складені в чотирикутну раму для перекриття між поверхами там, де раніше був дах собору. Але посередині настилу лишили квадратний отвір, крізь який іще лилася небеспа синява. В рядах мурування по всіх чотирьох сторонах вежі з'явилися проміжки, і Джослін здогадався, що стіни вже викладено до рівня вікон, п'ятдесятифутової висоти рі-кон, що освітлюватимуть вежу.
У приділ Пресвятої діви нанесли квітів, бліді лиця молільників поповнішали, дитячі уста виголошували хвалу. Привели Айво, вбраного для висвячення в каноніки. Перед трьома старшинами капітулу він почав читати вголос велику Біблію, а може, й не читав, а проказував напам'ять, важко сказати, бо читав він "отченаш" та "бого-родицю"; але новий канцелярій сказав, що Айво вже вміє читати непогано. Таким чином обряд висвячення відбувся — під барвистим сонячним промінням із маленьких віконець, де вітражі зображували житіє святого Альд-гельма. Джослін сидів на своєму місці й думав про те, що вежа виростає. Він чекав на Айво, і той підійшов до нього з належною гідністю. Отож Джослін прийняв його в західному кінці приділу Пресвятої діви і потримав його за гарячу руку. Приписані запитання, благословення, ру~ ка в руці, крісло з пюпітром, внесене задля цього, і, нарешті, серед свічок та квітів — поцілунок миру.
А потім Айво знову подався полювати.
Тим часом і повітря, й земля просихали; і от знову з'явилась пилюка. Старанно виважені плани, як боротися з нею, пішли за вітром, бо Пенгол зі своїми помічниками зневірилися. Нанесена до нефів грязюка висохла й теж розтерлась на пилюку. Влітала вона —й квадратним отвором, залишеним над середохрестям. І лежала скрізь невисокими смугами та горбками. Світилась у сонячному промінні, плівкою вкривала надгробки. Хрестоносці, що лежали в геральдичній безмовності на кам'яних плитах між колонами нефа, вже не пломеніли родовими гербами, вони вбрались у брудні кольчуги, в бурі, мов гній, панцери, ніби їх тут-таки й повалили в клекоті бою. По цей бік дощаної переділки собор утратив усю священну пишноту й скидався на стайню чи порожню комору для десятини. Все призначення будівлі тепер наче зосередилось у споруджуваній над середохрестям вежі. Всередині спиналось угору риштовання, так що, коли дивитися знизу, вона здавалася комином, у якому мостять гнізда дуже ретельні птахи. Звисали линви, помости обмежували квадратик неба, прямовисні лінії сходились докупи, з ярусу на ярус вели похилі драбини. І всюди сновигали вояки Роджерового війська. Веселий галас, що панував навесні, змінився спокійною зосередженістю. Поки працювали внизу, будівники були стримані, аж зухвалі. Але тепер, на висоті мало не двісті футів, кожного ніби опанував потайний дух, і вони працювали мовчки, тож звідти долинали тільки звуки праці — стук молотків, цюкання сокир, шурхіт пилок. Ідучи до приділу Пресвятої діви на службу божу або на благочестиві роздуми, Джослін інколи зупинявся й задивлявся, як котрийсь із будівників на запаморочливій вишині переходить отвір по хисткій дошці, покладеній через його кут. А іншим разом він простежував шлях одного-однісінько-го каменя з Пенголового "царства", коли той камінь несли в коритці з ярусу на ярус або підтягували па линві до отвору. Він спостерігав, як будівничий важко, обережно піднімається з ярусу на ярус, несучи під пахвою ватерпас, а з пояса в нього звисає свинцевий важок. У Род-жера був ще якийсь чудний інструмент, металевий, з просвердленою в ньому дірочкою, й він цілі години вивіряв крізь нього стіни від кута до кута. Щоразу, коли Роджер користувався ватерпасом чи тією візирною трубкою, він повторював вимірювання навпаки і завжди опускав важок, а для цього відривав від роботи принаймні двох людей. Джослін, бачачи те, аж шаленів, йому дух переймало з досади, поки якийсь невідкладний настоя-тельський обов'язок — приміром, лист, принесений отцем Анонімом,— не вертав його в дійсність. Та тільки-но траплялась вільна хвилина, він вертався на середохрестя й стояв, дивлячись угору, щось вигукував. Німому юнакові, що докінчував уже третю голову настоятеля Джо-сліна із чотирьох потрібних, було нелегко працювати.