Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.
— Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.
— А що робити! — вигукнув Яцько. — Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне — і визволити полковника!
— Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі, так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по–іншому вчили? Га? — добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав: — Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь–що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…
Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.
— А я думаю, — промовив Роман, — що в дечому Яцько правий… Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.
— Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? — заперечив Спихальський. — Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям89. І нас по дорозі схоплять, мов куріпок…
— Що ти пропонуєш, Мартине? — спитав Арсен.
— Нічого не пропоную… Знаю одно: до Підкамінного треба підійти так, щоб не викликати жодної підозри!
— Ну що ж, це можна зробити, — сказав Арсен, подумавши. — Поїде не військовий загін, а мирна купецька валка… Повеземо до Львова товар…
— Коли б у нас було що везти! — буркнув Метелиця. — Самі голі.
— Придумаємо щось… Сіно, вовна, бочки — все згодиться, щоб наповнити наші вози. А крім того — сідла. Бо вози ж доведеться кинути, а тікати — верхи…
— Гарно придумано, холера тебе не забери! Мені б твоя голова, пане–брате, був би я регіментарем! — вигукнув Спихальський і з заздрістю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.
Всі засміялися, а Арсен сказав:
— У мене є ще й інша думка…
— Яка?
— Просити короля… Собеський добре знає Палія, високо оцінив його дії під Віднем. Може, мені гайнути до нього та все розказати?
— А якщо він відмовить? — не погодився Роман. — І ми загубимо час…
— Тоді зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возів. З нею поїде за старшого Роман, а з ним — чоловік тридцять–сорок охочих… Поки все влаштується, поки ви доїдете до Підкамінного, я встигну з’їздити до короля… Накаже випустити Палія — обійдемося без кровопролиття, відмовить — пустимо в хід шаблі! Як ви на це? Згода?
— Згода! Згода!
— Тоді ходімо до господи батька Семена… До речі, він уже одружився з Феодосією?
— Одружився. Зразу по приїзді з віденського походу.
— От і добре. Треба заспокоїти і розрадити пані полковникову. Там з нею та з сотниками і домовимося про все…
5
Свирид Многогрішний тихенько прочинив двері до гетьманського покою, просунув у щілину голову і, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрімав на канапі, запитав:
— Ваша ясновельможність, можна?
Юрась злякано кинувся — аж свічка заблимала.
— Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше… Заходь!
Многогрішний привітався, сів на дзиґлику край столу, на якому стояла порожня карафка з–під вина, зітхнув.
— Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? — спитав Юрась.
— Ні з чим, — буркнув Многогрішний. — Справи кепські…
— А саме?
— Всюди на Правобережжі, крім Кам’янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.
— Це я знаю, — перервав його нетерпляче Юрась. — А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?
— Е–е–е, ніхто! — безнадійно махнув рукою Многогрішний. — Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність… Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Порядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам’ятатиме до нових віників!
— Прокляття! — Юрась ударив кулаком по столу. — Мало я їх палив і розпинав! Мало вішав! Не люди, а сміття якесь! Я скручу їх у баранячий ріг і примушу робити те, що накажу! О Боже, дай мені сили підвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно–кам’яним, нечутливим до чужого болю й страждань, і я, опираючись на дружню підтримку падишаха, зберу весь народ свій у цей кулак!
Він ще раз стукнув по столу і від шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очі його палали, як у хворого. В куточках губ з’явилася піна. Давалося взнаки сп’яніння.
Він усе ще не хотів зрозуміти, що карта його бита, що Україна відсахнулася від нього, мов від прокаженого. Чіплявся за найменшу можливість утриматись на поверхні. Обманював пашу Галіля, великого візира і самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не діждуться, щоб перейти під його булаву. Обманював і себе примарними надіями, все ще на щось сподівався… На що?
Він охопив руками голову і втупився безтямним поглядом у темне вікно, за яким була глупа ніч.
Многогрішний не наважувався порушити цю зловісну тишу і задерев’яніло сидів на незручному дзиґлику.
Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не міняв пози. Здавалося, то сиділа не людина, а кам’яна статуя з блідим, як у мерця, лицем.
Навіть гул голосів за дверима і гупання багатьох ніг не вивели його із цього стану. І тільки тоді, коли двері раптом широко розчинилися і в кімнату ввійшов Азем–ага, а за ним — кілька яничарів, Юрась повернувся до них і гнівно вигукнув:
— Азем–ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!
І — осікся: в простягнутих руках Азем–аги тьмяніло широке дерев’яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок.
Юрась здригнувся.
Многогрішний схопився з дзиґлика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.