Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий мов жердина, Порадовський і огрядний кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж кістки хрумтіли. Красивий чорнобровий полковник Менжинський осудливо поглядав на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.
Нарешті, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса і сказав:
— Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж із Варшави, звичайно, не за тим… — Він зробив паузу.
— А за чим же? Кажіть, пане комісаре, послухаємо, — вставив Семен Палій.
— Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої війська на Австрію. Річ Посполита підписала з імператором Леопольдом договір про взаємну допомогу, і найближчим часом король Ян рушить до Відня.
— Чого ж хоче король Ян від козаків? — спитав голубоокий Самусь. — Адже ми не піддані короля…
Менжинський спокійно глянув на полковника.
— Річ Посполита потребує вашої допомоги. Нам потрібна козацька піхота, рівної якій, як відомо, немає в цілому світі. Не відмовимось також від кінноти, якщо зможете виставити. За це королівська казна зобов’язується платити кожному грішми, сукном і годувати під час походу. Крім того, як ви розумієте, чимала буде і військова здобич. Все, що здобудете, — ваше…
— Козаки повернуться з походу багатіями, — додав, витираючи рукою вуса, Порадовський.
— Боюсь, небагато їх повернеться додому, — сказав полковник Абазин. — Не один накладе головою в чужому краю…
— В такому випадку всю належну плату одержить сім’я, — відповів Порадовський.
Захарій Іскра, який на правах господаря сидів край столу, замислено промовив:
— Люд наш за довге воєнне лихоліття зовсім зубожів, і козаки від плати не відмовляться… Знаємо з досвіду, що в разі перемоги і здобич буде чимала… Але на війні всяк буває: то ми поб’єм кого, то намнуть боки нам, і доведеться тікати без оглядки. Тоді не до здобичі: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися…
— Чого ж пан полковник хоче?
— Половину плати — наперед! Щоб жінки й діти залишилися забезпечені. Сім’ям загиблих — подвійна плата…
— Ми подумаємо про це, — відповів Менжинський.
— Скільки ж король Ян хоче набрати козаків? — спитав Палій.
— Скільки можна зібрати, хоч і тридцять тисяч.
— Ого! А не затріщить казна короля Яна?
Менжинський усміхнувся.
— Не затріщить… Гроші на це діло дає Папа Римський.
Полковники переглянулись. Власне, вони вже раніш знали, чого приїхали комісари, і вирішили, що немає підстав відмовлятись від походу, але не сподівалися на таку поступливість з боку королівських посланців. Підвівся Палій.
— Панове комісари, ми згодні навербувати стільки козаків, скільки зуміємо за такий короткий час. І щоб ви знали, йдемо в похід не так задля плати, — хоча від плати не відмовляємося і наполягаємо, щоб плата була достатня і справедлива, — а передусім тому, що, захищаючи вас і австрійців, ми захищаємо себе… Як бачите, ми міркуємо трохи інакше, ніж міркував король Собеський, коли під час турецьких походів на Чигирин під тиском Папи Римського відмовив цареві Федору Олексійовичу і гетьману Самойловичу в допомозі…
— Не будемо згадувати старе, — поспішно вставив Менжинський. — То висока політика, і я не знаю таємних пружин, які нею керували…
Палій на знак згоди кивнув головою.
— Гаразд, не будемо… Хоча й не забудемо… І друге. Всім відомо, як безперервними війнами розорено наш край. Зараз ми своєю кров’ю і своєю працею піднімаємо його з руїн. Від Бугу до Дніпра і від Полісся до Дикого Поля знову починає колоситися житом–пшеницею наша земля. Але є спритні людці — і шляхтичі, і не шляхтичі, — котрі, роблячи вигляд, що не відають про наше існування, випрошують у короля приповідні листи на ці землі і приїжджають сюди, щоб посісти найкращі угіддя. Тільки наші гострі шаблі змушують їх повертати голоблі назад. Тож, щоб ні в кого не виникла думка, що ця земля нічия, ми хочемо мати від короля такі ж приповідні листи: я — на Фастівщину, Абазин — на Брацлавщину, Іскра — на Корсунщину, Самусь — на Богуславщину…
Менжинський задумався.
— Не в моїй владі вирішувати з цього приводу що–небудь. Але запевняю вас, панове полковники, що обов’язково передам вашу думку королеві. Гадаю, заперечень у нього не виникне.
— Тоді вважатимемо, що в головному ми домовилися: козаки підуть у похід. Але, щоб не було потім непорозумінь, укладемо статті і зазначимо всі умови, на яких ми згодні навербувати охочих, — погодився Палій.
— Безперечно! — вигукнув Порадовський. — Ми підпишемо! — але тут же, схаменувшись, додав: — Якщо, звичайно, ті статті будуть помірковані, тобто якщо панове козаки не зажадають занадто багато…
Останні його слова мало не зіпсували всього діла. Запальний Самусь гнівно блиснув красивими голубими очима і рубонув без дипломатії:
— Ми козацькою кров’ю не торгуємо! І хто може визначити, скільки вона коштує? Якою вагою зважити її цінність? Га?.. Коли шановні посли думають торгуватися, то нам ні про що розмовляти!
Втрутився зблідлий полковник Менжинський. Він зрозумів, що так добре почата розмова може звестися нанівець, а король же наказав без козаків не повертатися… Тому він зробив нетерплячий рух, щоб Порадовський не втручався, і поспішив заспокоїти Самуся, що вони й на думці не мають торгуватися.
Суперечку погасив Палій.
— Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а за волю, за вітчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашої землі!
— Святі слова! — погодилися королівські посли.
— Але плата нам потрібна, — вів далі полковник. — Бо дома залишимо зубожілі сім’ї, а самим у дорогу треба запастися і зброєю, і харчами, і возами, і кіньми. Без усього цього в похід не підеш. Особливо ми наполягаємо на тому, щоб удвічі більше, ніж усім, було заплачено родинам тих, хто загине. Без такого пункту я не поставлю свого підпису під статтями!
— Справедлива вимога, — погодився Менжинський.
А трохи захмелілий Порадовський, щоб зам’яти негарне враження, яке склалося після допущеної ним нетактовності, вигукнув: