В ту ж мить у ніші стало світліше: під рамою ховалося невеличке віконце, що пропускало трохи тьмяного світла.
Кара–Мустафа поставив обережно картину на підлогу і припав обличчям до скла.
Перед його зором відкрилася велика кругла кімната, упоряджена навіть для візирського палацу з небаченою розкішшю. Стіни задрапіровані барвистим шовком і килимами. Зліва від дверей — велике дзеркало в золоченій оправі, праворуч — шафа з бронзовими ручками. Посередині, в красивій мармуровій чаші, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате віття ніжно–зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На ній лежала дівчина. Біля неї на підлозі сиділа стара жінка.
Лише міцні грати на вікнах не гармоніювали з розкішшю цієї кімнати.
Постоявши в задумі кілька хвилин і помилувавшись красою дівчини, Кара–Мустафа легенько зітхнув, повісив картину на місце і почав поволі спускатися крутими сходами вниз.
Останніми днями стало його настійною звичкою — приходити сюди і кілька хвилин дивитися на полонянку. І хоч би як був переобтяжений державними турботами, він знаходив час заглянути в кімнату під вежею.
Ось і сьогодні — джумеат. Свята п’ятниця. Єер халіфа, тобто урочистий султанський намаз. І йому, великому візирові, разом з іншими найвищими сановниками імперії потрібно через годину–другу супроводити падишаха до мечеті Сулейманіє та Ая Софії. А він не втримався, щоб не завернути сюди і не глянути на прекрасне личко, на розкішні коси й округлі ніжні плечі молодої красуні.
2
Кара–Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабінету, ще раз пильно оглянув білосніжну чалму із сяючим челенком, такий же білосніжний легкий доломан33 з горностаєвою опушкою, красиву чорну бороду, зрідка припорошену, мов памороззю, сивизною, і, залишившись задоволений собою, попростував до виходу.
На подвір’ї на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сірого в яблуках коня. Їхати було недалеко — до пристані.
Кара–Мустафа на мить зупинився на ґанку, бистрим поглядом окинув двір. На повні груди вдихнув свіже ранкове повітря.
О Аллах, як тут гарно! Ні, хай хто що не каже, його маєток Ейюб, розташований за стінами столиці, при самій вершині Золотого Рогу, то — райська місцина!
Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та інші служби, потопає у зелені тінистого саду. Всюди — море квітів. Прямо перед входом до палацу — пристань, де завжди напоготові стоїть галера. З Золотого Рогу віє прохолодою і запахами моря. Рай, та й годі! Не дивно, що сам султан, відвідавши Ейюб, це невеличке приміське сільце, сказав: "Коли б не було на світі султанського сералю, то я волів би жити в Ейюбі".
Він зійшов зі сходів, легко сів у сідло і спрямував коня до пристані. Почет рушив за ним.
На галері було піднято знамено великого візира. По парадному трапові Кара–Мустафа піднявся на палубу. Корабельний ага відсалютував йому шаблею.
В ту ж мить галера відчалила від берега. Пропливла Золотим Рогом, і, обігнувши майже все місто і випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну34.
Тут великого візира вже ждали члени дивану — візирі, а також придворні, про посади і роль яких навіть він сам мав туманну уяву. Споконвіку були вони, і без них, здавалося, не міг обійтися жоден султан.
Весь цей натовп посунув слідом за великим візиром до палацу падишаха і поволі танув, розчиняючись у ще більших натовпах придворних, котрі очікували виходу султана, і в трьох дворах, і в численних приміщеннях сералю.
Нарешті всі десь позникали, і Кара–Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні–нубійці.
В ту ж мить крізь відчинені вікна з двору долинули протяжні співи ріжків. Ударив тулумбас.
Позолочені двері розчинились — і до зали увійшов султан Магомет. Його супроводжував тільки один придворний — головний євнух.
Кара–Мустафа мовчки вклонився і, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесію.
Перед ними безшумно розчинялися двері. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфіладою кімнат, до них приєдналися: шейх–уль–іслам, візирі, радники, паші, чауші. Незабаром сотні придворних уже супроводили "намісника Бога на землі".
У третьому дворі сералю султанові підвели білосніжного красеня коня. Кілька найближчих яничарів миттю кинулися наперед, зігнули спини, утворивши живі сходи. Султан зійшов по них і сів у сідло.
Знову пролунав грім барабанів. Відчинилися ворота другого й першого двору — і процесія рушила. Заспівали зурни, флейти, ріжки. Загримкотіли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: "Уй я уй!"35
Першими з воріт Топ–капу вийшли чотириста яничарів при повному озброєнні, у красивих парадних шапках.
Тисячні натовпи, що запрудили вулиці й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід. Рослі дужі яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився і вчасно не відійшов убік, або давали міцного тумака межи плечі — аж ті летіли сторчака. Однак потерпілі не ображалися, а, підхопившись, знову витріщалися на пишне, строкате й бучне видовище.
Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, різномасною, але теж дорогою зброєю і відрізнялися один від одного шапками. У одних вони були з білого сукна без ніяких прикрас, у других — жовті, у третіх — сині, прикрашені сріблом, у четвертих — прикрашені золотом або самоцвітами, що грали проти сонця всіма барвами веселки.
За яничарами вийшов загін охоронців–силачів. Потім виїхали яйабаші — кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.
За яйабашами з’явилися пишно вдягнуті, у височенних долбандах36 чауші та чаушбаші. Їхні баскі коні були покриті парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сідла — сріблом.
Не встигли стамбульські обивателі подивуватися такому багатству, як виступили люті на вигляд скороходи–пайєки, до пояса голі, мускулисті, з шаблями і ятаганами наголо, ладні накинутись на ворогів падишаха, мов голодні собаки. На головах у них відливали сріблом і позолотою круглі, мов корони, шоломи.