Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти, Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості — гай–гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він — чауш самого великого візира?
— Гей, хлопче, хто ти такий? — промовив здалеку передній невисокий чолов’яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці–бирці. — Звідки й куди прямуєш?
— Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! — відповів різко Арсен.
— О–о–о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! — глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув: — Ба–ба–ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустріч! Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники — це були, судячи по одягу, волохи — оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч–на–віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно–хижа усмішка.
— Ось коли пташка впіймалася! — вигукнув, потираючи руки. — Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап’янці! Ха–ха–ха!..
Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
— Чого мовчиш? Заціпило від страху?
— А я тебе не боюся, дядьку Свириде…
— Чому б то ти мав мене не боятися? Здається, друзями з тобою ми ніколи не були…
— Але й ворогами теж, — злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру.
— Не були, кажеш? — Многогрішний від подиву аж очі витріщив. — Мабуть, від страху тобі відібрало пам’ять! Ну, що ж — я нагадаю… Хлопці, — звернувся він до своїх волохів, — стягніть з нього чоботи та почастуйте киями по п’ятах! Хай затанцює на морозі босий!
Волохи миттю зіскочили з коней і кинулися до Арсена. Ще мить — і він лежатиме на землі, а ці шибайголови періщитимуть його щосили по голих ногах.
— Стійте! — голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з–за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар–беєм. — Ім’ям великого візира наказую вам — зупиніться!
Згадка про великого візира подіяла магічно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися.
Многогрішний заверещав:
— Чого ж ви! Візьміть його! — І почав витягати з піхов шаблю.
Арсен підніс руку з пергаментом.
— Хто з вас розуміє по–турецькому?
— Я, — виступив наперед чорнявий парубок.
— На, читай!
Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку — і зблід.
— Братці, — прошепотів помертвілими губами, — це ж чауш самого великого візира… От були б вскочили в халепу!
— Не може бути! — вигукнув Многогрішний. — Дай сюди!
Він вихопив пергамент, повертів перед очима. Напису не зрозумів, але печатку знав дуже добре — і теж зблід.
— Прокляття! — процідив крізь зуби. — Викрутився, песиголовець! Ну, твоє щастя…
Він тицьнув Арсенові в руки цупкий жовтавий сувій і поїхав геть. Волохи помчали за ним.
Арсен витер спітніле чоло, якусь хвилину постояв у роздумі, а потім рішуче повернув коня на білоцерківський шлях.
2
До Новосілок не доїхав: несподівано усіх своїх зустрів у Фастові. Ще здалеку побачив над містом сизі димки, що вилися з димарів, і був здивований, коли при в’їзді дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Він вискочив з якоїсь ями, де ховався од пронизливого холодного вітру, і вигукнув:
— Стій, знаєш–маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!
Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся?
Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.
— Чого заливаєшся, знаєш–маєш? П’яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!
— Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора…
Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бороданеві колишнього красеня Арсена.
— Не може бути!
Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.
— Арсене! Голубе! Звідки ти?
Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.
— Від самого султана, Іванику! Зі Стамбула! А як ти тут опинився?
Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
— Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам жити! Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша… А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш–маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.
— А мої де?
— Твої теж… Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно — річка, луг, за річкою — ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще — поряд зі мною… Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.
— А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?
— Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою…
— А про пана Мартина нічого не чути?
— Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає… Не забув і про мене, і про Зіньку. — Іваник підморгнув. — Теж привіт передав, знаєш–маєш…
Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!
— Ну, веди ж мене, Іванику! — поклав руку на утле плече сусідові. — Спочатку до Палія, а потім — додому… Просто згораю від нетерплячки!
Вони рушили широкою вулицею. Біля одного з уцілілих будинків Іваник зупинився.
— Скажу Остапові, щоб постояв замість мене. Бо у нас, знаєш–маєш, суворо… Можна й київ заробити від полковника, якщо погано нестимеш військову службу!
Він шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводі височенного похмурого козака, озброєного однією тільки шаблею.