— Чому ти такий похмурий, mon cher? — спитав він мене.— Ти ж завжди був найвеселіший із смертних.
Я був радий тому, що з'явилася людина, з якою я міг поділитися своїм лихом, і розказав йому всю історію. Він зареготав. Зараз я мушу визнати, що ввесь цей випадок був досить комічний, але тоді, запевняю вас, мені було не до сміху. Я так і сказав йому, до того ж у грубуватій формі. А він, намагаючись стримати свої веселощі, спитав мене:
— Але, любий мій, ти справді хочеш одружитися?
Тут у мене зовсім урвався терпець.
— Дурню ти заплішений,— сказав я.— Якби я не хотів одружитися і до того ж не гаючи часу у найближчі два тижні, то хіба згаяв би я три дні на читання любовних листів від жінок, яких я ніколи не бачив?
— Заспокойся і вислухай мене,— відповів він.— У мене є двоюрідна сестра, яка мешкає у Женеві. Вона швейцарка, належить до дуже впливової родини у республіці, репутація її бездоганна, вік підхожий, стара діва — останні п'ятнадцять років доглядала за хворою матір'ю, яка недавно померла. У неї солідна освіта, і вона непогана собою.
— Судячи з твоїх слів, вона — сама довершеність,— сказав я.
— Я цього не говорив, але в неї відмінне виховання, і вона цілком могла би посісти те становище, яке ти міг би їй запропонувати.
— Але ти забуваєш одне: який їй сенс кидати своїх друзів і свій звичний побут і їхати у заслання з чоловіком сорока дев'яти років, який до того ж аж ніяк не красень?
Губернатор перервав свою розповідь і, знизавши плечима так виразно, що голова його сховалася між ними, повернувся до нас.
— Визнаю, я потворний. Моя потворність не викликає ні жаху, ні поваги, а тільки сміх, а така потворність найгірша за все. Коли люди бачать мене вперше, вони не здригаються від жаху, що якоюсь мірою було б приємно для мене, вони просто вибухають сміхом. Слухайте, коли чарівний містер Вілкінс показував мені вранці своїх тварин, то Персі, орангутанг, простягнув руки, і якби не грати клітки, він би притиснув мене до грудей, немов давно пропалого брата. Справді, коли одного разу я відвідав зоопарк у Парижі і мені сказали, що утекла одна із мавп, я квапливо пішов до виходу, бо побоювався, що мене приймуть за втікача, схоплять і, незважаючи на мої благання, посадять у мавпячий вольєр.
— Voyons, mon ami[17],— сказала його дружина низьким голосом.— Ти говориш нісенітниці. Я не кажу, що ти Алоллон, але при такому становищі у суспільстві, яке ти посідаєш, зовсім не обов'язково бути красенем. Зате в тебе є достойність, солідність, ти з тих людей, яких жінки звичайно називають симпатичний чоловік.
— Я продовжу свою розповідь. Коли я зробив це зауваження своєму другу, він відповів:
— Вчинки жінок ніколи не можна передбачити. У шлюбі є дещо таке, що приваблює їх дивовижним чином. Ти нічим не ризикуєш, пропонуючи їй свою руку. Кінець кінцем, коли жінці освідчуються, вона вважає це за комплімент. У найгіршому випадку — вона відмовиться.
— Але ж твою двоюрідну сестру я не знаю і не маю уявлення, як з нею познайомитися. Я не можу піти до неї додому і, коли мене проведуть у вітальню, сказати: "Ось я прийшов просити вас вийти за мене заміж". Вона може подумати, що я божевільний, і покличе на допомогу. Крім того, я дуже сором'язлива людина і на такий крок ніколи не зважуся.
— Пораджу тобі, як це зробити,— сказав мій друг.— їдь у Женеву і дай їй від мене коробку шоколадних цукерок. Вона буде дуже рада почути звістку про мене і з задоволенням прийме тебе. Побалакай з нею трохи і, якщо вона тобі не сподобається, попрощайся з нею, і в цьому не буде нічого поганого. А якщо вона сподобається тобі, то ми обміркуємо це діло і ти офіційно попросиш її руки.
Я був у відчаї. Здавалося, іншого виходу не було. Ми зразу пішли до крамниці, купили велику коробку шоколадних цукерок, і того ж вечора я виїхав поїздом у Женеву. Тільки-но я прибув туди, як зразу ж надіслав їй листа, у якому повідомив, що у мене є подарунок від її кузена і що я хотів би особисто вручити його. Через годину я одержав її відповідь, у якій вона писала, що з задоволенням прийме мене о четвертій годині дня. Останні хвилини перед від'їздом я провів перед дзеркалом і разів сімнадцять приміряв краватку. Рівно о четвертій годині я стояв вже біля дверей її хати. Мене зразу ж провели до вітальні. Вона чекала на мене. Її кузен сказав, що вона не потворна. Можете уявити моє здивування, коли я побачив молоду жінку, ну, скажімо, ще молоду, величаву достойністю Юнони, зовнішністю Венери і, судячи з її погляду, обдаровану розумом Мінерви.
— Ти аж надто перебільшуєш,— озвалася його дружина.— Та, гадаю, ці пани вже зрозуміли, що не можна вірити всьому, що ти говориш.
— Заприсягаюсь вам, я нічого не перебільшую. Я був такий вражений, що мало не впустив коробку з цукерками. Та я сказав собі: La garde meurt, mais ne se rend pas[18]. Я вручив їй коробку і розповів про її кузена. Я виявив, що вона жінка мила й привітна. Ми розмовляли близько чверті години. Потім я сказав собі: Allons-y[19].
Я сказав їй:
— Мадам, мушу вам сказати, що я прийшов сюди не тільки заради того, щоб вручити вам коробку цукерок,— вона усміхнулася і зауважила, що у мене, мабуть, були важливіші причини приїхати до Женеви.— Я прийшов просити вас зробити мені честь — вийти за мене заміж.— Жінка здригнулася.
— Ах, monsieur, ви збожеволіли,— сказала вона.
— Благаю вас не відповідати, поки не введу вас у суть справи,— перебив я її і, не даючи сказати ні слова, розповів усю історію. Я повідомив їй про свою об'яву у газеті "Figaro". Вона сміялася до сліз. Потім я повторив свою пропозицію.
— Ви це серйозно? — спитала вона.
— Якнайсерйозніше.
— Не буду заперечувати, що вашу пропозицію слід, мабуть, обміркувати. Мене це тішить. Ви дасте мені декілька днів на розмірковування?
— Мадам, я в цілковитому відчаї,— відповів я.— У мене зовсім немає часу. Якщо ви не погодитесь вийти за мене заміж, мені доведеться повернутися в Париж і знову читати решту півтори тисячі листів, які все ще чекають на мене.
— Цілком зрозуміло, що я навряд чи зможу вам зразу відповісти. Я знайома з вами усього лише п'ятнадцять хвилин. Мені треба порадитися з друзями і з родичами.