Шляхта картофляна

Сторінка 2 з 2

Маковей Осип

— Бідний нарід! — сказав я.

— Ет! Хто нині багатий?!

— Люди голодують.

— Самі собі винні, працюватиме хочуть!

— Праці нема!

— Хто її шукає, завсігди найде.

— Треба їх навчити шукати.

— Хто хлопа навчить? Тупий, як жидівська сокира...

— Він тому не винен.

— А хто винен? На всякий випадок, не ми, демократи, тілько шляхта, що занедбала нарід.

На сі слова я не відозвався, бо в тій хвилині у сінях хтось глухо закашляв, вийшов на ґанок, а звідси пішов попід вікна. Був се післанець. На що він чекав?..

Дідич глянув у вікно і почав розмову про убійство.

— Сороку, розуміється, покарають.

— Розуміється.

— Смертею?

— Сумніваюся! Адже поле єго...

— О ні, пане добродію, се я краще знаю. Побачимо, хто виграє.

"Побачимо",— подумав і я собі, знаючи справу також добре.

Прикро було мені, я хотів зараз від'їхати, але надійшла пані дому і задержала мене ще на підвечірок. Годі було відмовити, щоб не показатись нечемним.

До стола засіла ціла родина: дідич, єго мати і жінка, доросла донька Стася і малий синок Адась.

— Дивна зима сего року, так мало снігу! — почала стара бабця розмову погодою.

— Ми вже так чекаємо на весну, худоба змарніла,— докинула пані Левицька з господарства.

— Хлопи аж почорніли! — замітила панна Стася.— І ще постять!

— Що то значить "постять"? — спитався Адась.— Молоко лише п'ють?

— Ого! Коли б они молоко мали! — відповів пан Левицький.— Бідний нарід! А шляхті се і не в голові!

— Демократам також не дуже,— замітив я з усміхом.— Очевидно, не всім...

— О пане добродію, як же так можна казати! Ми демократи — що інше...

З недалекої церковної дзвіниці відозвалися дзвони. Голос їх долітав виразно до двора. Наймичка внесла чай.

— Хто се помер? — спитала бабуся.

— Вмерла жінка того, що пошту носить. Хора була вже від довшого часу.

— Така молода жінка!

— Ніхто не доглядав бідної,— додала слуга з жалем.

— От бідний нарід! — закінчила бабуся сю невеселу тему.

— Як же ви, пане суддя, бавилися в карнавалі? — звернулася панна Стася до мене з питанням.

— Так, трошки...

Панна Стася замітила, що я був"у лихім настрою, і не випитувалася мене дальше. І я небавом встав та подякував за гостину.

З паном Левицьким пішов я до канцелярії по своє хутро. На столі лежав цінник картофляної шляхти. Я ще раз глянув на него.

— Можете собі забрати сю шляхту картофляну! — засміявся пан Левицький.— Сим можна добре забавити демократів, так як я забавився.

Я взяв із собою цінник і сів на візок, сердечно прощаний демократичним властителем Пустополя.

Мороз брав на ніч, і захід сонця був такий червоний! На дзвіниці ще дзвонили по небіжці... Голос дзвонів, такий ясний і чистий, морозив мене ще більше, ніж вечірній зимовий холод.

"Ми демократи?.."

"Ми" шляхта картофляна!

1912