— Бідний нарід! — сказав я.
— Ет! Хто нині багатий?!
— Люди голодують.
— Самі собі винні, працюватиме хочуть!
— Праці нема!
— Хто її шукає, завсігди найде.
— Треба їх навчити шукати.
— Хто хлопа навчить? Тупий, як жидівська сокира...
— Він тому не винен.
— А хто винен? На всякий випадок, не ми, демократи, тілько шляхта, що занедбала нарід.
На сі слова я не відозвався, бо в тій хвилині у сінях хтось глухо закашляв, вийшов на ґанок, а звідси пішов попід вікна. Був се післанець. На що він чекав?..
Дідич глянув у вікно і почав розмову про убійство.
— Сороку, розуміється, покарають.
— Розуміється.
— Смертею?
— Сумніваюся! Адже поле єго...
— О ні, пане добродію, се я краще знаю. Побачимо, хто виграє.
"Побачимо",— подумав і я собі, знаючи справу також добре.
Прикро було мені, я хотів зараз від'їхати, але надійшла пані дому і задержала мене ще на підвечірок. Годі було відмовити, щоб не показатись нечемним.
До стола засіла ціла родина: дідич, єго мати і жінка, доросла донька Стася і малий синок Адась.
— Дивна зима сего року, так мало снігу! — почала стара бабця розмову погодою.
— Ми вже так чекаємо на весну, худоба змарніла,— докинула пані Левицька з господарства.
— Хлопи аж почорніли! — замітила панна Стася.— І ще постять!
— Що то значить "постять"? — спитався Адась.— Молоко лише п'ють?
— Ого! Коли б они молоко мали! — відповів пан Левицький.— Бідний нарід! А шляхті се і не в голові!
— Демократам також не дуже,— замітив я з усміхом.— Очевидно, не всім...
— О пане добродію, як же так можна казати! Ми демократи — що інше...
З недалекої церковної дзвіниці відозвалися дзвони. Голос їх долітав виразно до двора. Наймичка внесла чай.
— Хто се помер? — спитала бабуся.
— Вмерла жінка того, що пошту носить. Хора була вже від довшого часу.
— Така молода жінка!
— Ніхто не доглядав бідної,— додала слуга з жалем.
— От бідний нарід! — закінчила бабуся сю невеселу тему.
— Як же ви, пане суддя, бавилися в карнавалі? — звернулася панна Стася до мене з питанням.
— Так, трошки...
Панна Стася замітила, що я був"у лихім настрою, і не випитувалася мене дальше. І я небавом встав та подякував за гостину.
З паном Левицьким пішов я до канцелярії по своє хутро. На столі лежав цінник картофляної шляхти. Я ще раз глянув на него.
— Можете собі забрати сю шляхту картофляну! — засміявся пан Левицький.— Сим можна добре забавити демократів, так як я забавився.
Я взяв із собою цінник і сів на візок, сердечно прощаний демократичним властителем Пустополя.
Мороз брав на ніч, і захід сонця був такий червоний! На дзвіниці ще дзвонили по небіжці... Голос дзвонів, такий ясний і чистий, морозив мене ще більше, ніж вечірній зимовий холод.
"Ми демократи?.."
"Ми" шляхта картофляна!
1912