Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку
— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?
— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?
— Марсель.
— Добридень, люба моя Марсель.
— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.
— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.
— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли...
— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?
— Мені? Та... непогано. Я, знаєте, хвилююся.
Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.
— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.
— Все... справді?
— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.
Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.
— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?
— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.
— Ви... ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло,
— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?
— Авжеж, авжеж... І як він це сприйняв?
Даніель начебто завагався.
— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося...
— Навпевне, він сказав:"Марсель казала мені все".
— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.
— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!
І вона знову почула глибокий, веселий сміх.
— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.
Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю:"Він кепкує з мене". Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.
— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені:"Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?", й очі його почервоніли. Він так вас кохає!
— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю.. О Даніелю...
Запала мовчанка, потім Даніель додав:
— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. "Ми розітнемо нарив". Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.
— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі... Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?
Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.
— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися... Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.
— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю...
— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.
— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.
Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. "Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому". Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. "Ружа в моїх косах..." Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.
XV
— Прошу вас, зачекайте тут, пане, — сказав чоловічок.
Матьє сів на лавку. Він був у похмурому передпокої, де тхнуло капустою, ліворуч тьмяно блищали зашклені двері. Подзвонили, й чоловічок пішов одчиняти. Увійшла молодичка, вбрана з убогою пристойністю.
— Прошу сідати, пані.
Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.
— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.
— Авжеж, пані, звичайно.
Чоловічок говорив їй просто в обличчя:
— Ви належите до службовців?
— Не я. Мій чоловік.
Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.
— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд... Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?
Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.
— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.
Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дививися на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.
Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.