Шляхи свободи: Зрілий вік

Сторінка 62 з 95

Жан-Поль Сартр

— Розважаюсь я, — сказала вона.

— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!

— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.

— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?

— Та ні.

— А! Так я і думала... Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.

Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.

— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.

— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.

— Тепер мені боляче, — сказала Івіш

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи "Для панів" і "Для пань" золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.

— Змішування крови, — пояснила вона.

Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.

— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.

— Знаю.

Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.

— Ось тут усе, — сказала вона.

Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.

— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.

Вона статечно кивнула.

— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.

— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.

Жінка поралася біля Івіш.

— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.

— Ви... ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.

— Нітрохи.

— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?

— Оце зараз?

— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.

— Про себе, либонь, — відказав Матьє.

— Я спостерігала за вами, ви були... майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!

— Не можна ж ввесь час думати про себе.

Івіш засміялася:

— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.

— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.

Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидааючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.

— Ви така гарна, — сказав він.

— Ні, — зареготалася Івіш, — навпаки, я страшенно бридка. Це моє потаємне обличчя.

— Та воно мені ще дужче подобається, — сказав Матьє.

— Що ж, завтра я зачешуся отак, — відказала вона.

Матьє не знайшов, що сказати. Просто схилив голову і замовк.

— Ну, от і все, — озвалася служниця.

Матьє завважив, що в неї сиві вусики.

— Вельми вдячні вам, пані, ви вправні, як сестра милосердя.

Служниця зашарілася від утіхи.

— Та що ви, — сказала вона, — це ж природно. В нашому ділі потрібно уміти все.

Матьє поклав на тарілочку десять франків, і вони вийшли. Обоє з задоволенням зиркали на свої закляклі, перебинтовані руки.

— Моя рука немов із дерева, — сказала Івіш.

Дансинґ був майже порожній. Лола стояла посеред майданчика і збиралася співати. Борис сидів за столиком, він очікував на них. Дама в чорній сукні та її чоловік зникли. На їхньому столику стояли два недопиті келихи, лежала відкрита пачка сиґарет, де залишалося ще з десяток цигарок.

— Це втеча, — сказав Матьє.

— Та звісно, — сказала Івіш, — налякала я їх.

Борис весело глянув на них.

— Ви вчинили справжнісіньку різанину, — сказав він.

— А все через твого клятого ножа, — невдоволено промовила Івіш.

— Навзір це добрий ножака, гарно має різати, — сказав Борис, із цікавістю розглядаючи їхні руки.

— А що з Лолою? — поспитав Матьє.

Борис насупився.

— Кепсько. Дурницю я вчинив.

— Яку ж?

— Сказав їй, що Пікар прийшов до мене в готель і я приймав його у своїй кімнаті. Здається, першого разу я сказав щось інше, та хоч убийте мене, якщо пам'ятаю.

— Ви сказали, що зустріли його на бульварі Сен-Мішель.

— Лишенько! — скрикнув Борис.

— Вона лютує?

— Ого-го-го! Мов кнуряка. Погляньте тільки на неї.

Матьє зиркнув на Лолу. В неї було засмучене, розлютоване обличчя.

— Даруйте мені, — сказав Матьє.

— Вам немає за що просити вибачення: це моя вина. Врешті, все воно владнається, я звик. Врешт-решт усе стає на свої місця.

Вони замовкли. Івіш ніжно дивилася на свою перебинтовану руку. Сон, свіжість, досвітня зоря нечутно заструмували до зали, в дансинґу запахло досвітком. "Самоцвіт, — подумав Матьє, — вона сказала, крихітний самоцвіт". Він був щасливий, він більше не думав про себе, йому здавалося, ніби він сидить надворі на лавці — надворі, зовні, поза цим дансинґом, поза цілісіньким своїм життям. Він посміхнувся. "Вона сказала ще одне. Сказала: я житиму вічно..."

Лола заспівала.

XII

"О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Матьє прокинувся. Цей маленький горбик із білого бинта на ліжку був його лівою рукою. Трохи боліло, проте в тілі відчувалася бадьорість. "О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Вона сказала:"Я прийду раніше від вас, вночі я й очей не зведу". Була дев'ята, він зістрибнув з ліжка. "Вона зачешеться по-іншому", подумав він.

Матьє штовхнув віконниці: вулиця була пустельна, небо низьке й сіре, теплінь стояла не така, як напередодні, це був справжнісінький ранок. Він відкрутив кран умивальниці і підставив голову під струмніь води: мовляв, я теж із ранку. Його життя впало йому до ніг важкими бганками, воно ще оточувало його, воно сковувало його щиколотки, та він переступить через нього, він залишить його позаду, наче мертву шкіру. Ліжко, письмовий стіл, лампа, зелений фотель: не спільниками його вони вже були, а всього лиш анонімними предметами із дерева й металу, домашнім начинням, ніч він провів немов би в готельному номері. Матьє вбрався й, насвистуючи, спустився східцями.