— Ви хлопець хоч куди, пане Ляліку, — розчулено сказав Боббі. — Саме так я й сказав сьгодні вранці Ральфові: тільки б мені знайти пана Ляліка, і побачиш, він не покине мене в біді.
— Скільки тобі треба? — перепитав Даніель.
Боббі заметушився.
— Ви хочте сказать, скільки вже можна позичати і позичати, еге? Я поверну вам ці гроші наприкінці наступного місяця.
— Скільки?
— Сто франків.
— Тримай, — сказав Даніель, — ось тобі п'ятдесят, дарую їх тобі. І щезни з моїх очей.
Боббі поклав банкноту до кишені, і якусь мить вони нерішуче стояли один перед одним.
— Забирайся, — лінькувато повторив Даніель. Все його тіло було наче з вати.
— Дякую, пане Ляліку, — сказав Боббі. Він зробив вигляд, ніби йде, потім повернувся. — Якщо вам захочеться побалакати зі мною чи, може, з Ральфом, то мешкаємо ми поруч, вулиця Урс, 6, на восьмому поверсі. З Ральфом ви помиляєтеся, знаєте, він вас дуже любить.
— Забирайся геть.
Ввесь час посміхаючись, Боббі задкував і задкував, а потім обернувся і подався геть. Даніель підійшов до крана і глянув на нього. Поруч із фотоапаратом "Кодак" і електричною лампою лежали два біноклі, яких він раніше не завважив. Даніель укинув двадцять су в шпарину автомата і навмання натиснув кнопку. Кран опустив свої обценьки на тацю з цукерками і почав незграбно порпатися в них. Даніель підставив долоню і, отримавши п'ять чи шість цукерок, тут-таки і з'їв їх.
Сонце ледве позолотило високі чорні будівлі, небо від краю до краю пломеніло золотавим огнем, та м'які тягучі сутінки вже піднімалися з бруківки, й люди усміхалися від їхніх пестощів. Даніель почував пекельну спрагу, та пити йому не хотілося: здихай же! здихай од спраги! "Принаймні, — подумалося йому, — я не вчинив нічого поганого". Але тим гірш: він дозволив Злу доторкнутися до себе, він дозволив собі все, крім задоволення, в нього навіть не вистачило мужности вдовольнити себе. Тепер він ніс це Зло в собі, й воно шкулько лоскотало його тіло зверху й донизу, він був заражений, в його очах іще стояв отой золотаво-жовтий полиск. Краще було б замордувати себе вдоволенням і вбити в собі Зло. Щоправда, воно ввесь час відроджується. Він різко обернувся:"Боббі може піти за мною назирці, щоб дізнатися, де моє помешкання. Ну, — подумалося йому, — хотів би я, щоб він подався за мною. Ото вже бубни я йому втер би просто посеред вулиці!" Та Боббі й близько не було. Сьогодні він роздобув гроші і подався додому. До Ральфа, на вулицю Урс, 6. Даніель здригнувся:"Якби ж то можна було назавжди забути цю адресу! Якби ж можна було її забути..." А втім, навіщо? Він не прикладатиме зусиль, щоб її забути.
Довкруг нього жваво гомонів задоволений собою люд. Якийсь добродій сказав своїй дружині:"Ну, це було ще перед війною. В 1912 році. Ні. В 1913-му. Я ще був у Поля Люка". Супокій простого люду, чесного люду, людей доброї волі. Чому ж їхня воля добра, а моя ні? Тут нічого не вдієш, так воно вже ведеться. Щось у цьому небі, в цьому світлі, в цій природі вирішило саме так. Вони це знали, вони знали, що мають слушність, що Бог, якщо він таки існує, на їхньому боці. Даніель поглянув на їхні обличчя: які ж вони тверді, попри всю їхню невимушеність. Один тільки сиґнал — і ці люди накинуться на нього й роздеруть на кавалки. І небо, й сонце, і дерева, вся Природа, як завжди, були б згодні з ними: Даніель — чоловік недоброї волі.
Біля дверей гладкий і блідий консьєрж з похилими плечима дихав свіжим повітрям. Даніель угледів його здалеку й подумав: ось воно, Добро. Консьєрж сидів на стільці, склавши руки на череві, неначе Будда, він дивився на перехожих і деколи схвально кивав на них головою. "Опинитися б на його місці", заздрісно подумав Даніель. У нього, напевне, запобігливе серце. Крім того, він дуже вразливий на природні явища: спеку, холод, світло й вогкість. Даніель зупинився: він був зачарований цими дурнуватими довгими віями, повчальною хитрістю цих пухких щік. Здичавіти до того, що зробитися тільки оцим, настільки здичавіти, щоб у черепі було тільки біле тісто з легеньким запахом крему для гоління. "Ночами він спить, мов бабак", подумалося йому. Даніель вже й не знав, хоче він його забити чи прослизнути в тепло цієї впорядкованої душі.
Товстун підняв голову, і Даніель пішов своєю дорогою:"З моїм життям я незабаром обернуся на недоумка".
Борис невдоволено зиркнув на свого портфеля, він не любив його носити: з ним він скидався на адвоката. Та його кепський гумор вмить розтанув, допіру він пригадав собі, що взяв його з певною метою; і він йому ще як згодиться. Він усвідомлював, що ризикує, та зовні був геть спокійний і незворушний, хіба що трохи жвавіший, ніж зазвичай. "Якщо я дійду до краю хідника за тринадцять кроків..." Він ступнув тринадцять кроків і спинився точнісінько покрай хідника, та остатній крок був значно довший од інших, він зробив випад, мов фехтувальник. "Втім, це нічогісінько не важить: так чи йнак, а все вирішено". Це не могло не вдатися, все було по-науковому, він сам дивувався, як це ніхто до цього раніш не додумався. "Це тому, — суворо подумав Борис, — що злодії дурні". Він перейшов на той бік вулиці й уточнив:"Їм давно треба було б орґанізувати профспілку, як це зробили штукарі". Асоціяції для поширення і спільного використання технічних засобів, ось чого їм бракує. З юридичною адресою, нагородами, традиціями й бібліотекою. А також із фільмотекою і фільмами, в яких методом сповільненого показу демонструвалися б найскладніші рухи. Кожне вдосконалення знімалося б на плівку, теоретична частина записувалася б на платівки й носила ім'я винахідника; все класифікувалося б за катеґоріями; наприклад, крадіжка з розкладки за методою 1673 або ж за "методою Серґіна", що називається також "колумбове яйце" (бо вона проста, як раз плюнути, та її ще ж треба знайти). Борис був би згоден зняти демонстраційний фільм. "Ага, — подумалося йому, — а ще ж безкоштовні лекції з психолоґії крадіжки, це необхідно". Його метода геть цілком базувалася на психолоґії. Він задоволено глянув на маленьку одноповерхову кав'ярню гарбузової барви і раптом завважив, що перебуває посеред Орлеанського проспекту. Дивовижно, що на Орлеанському проспекті від сьомої до сьомої тридцяти вечора люди мають симпатичний вигляд. Звичайно, багато чого залежало від світла, то був рудий муслін, який усім личить, і так приємно перебувати на околиці Парижа, біля воріт, вулиці біжать під ногами аж до старосвітського торгового середмістя, до Центрального ринку, до похмурих провулків кварталу Сен-Антуан, відчуваєш, ніби занурився в солодке містичне вигнання вечора і паризьких передмість. У людей такий вигляд, наче вони вийшли з домівок, щоб побути разом; вони не гніваються, коли їх штовхають, можна подумати навіть, що це їм приносить задоволення. Вони дивляться на вітрини з невинним і геть безкорисним захватом. На бульварі Сен-Мішель люди теж дивляться на вітрини, проте з наміром щось купити. "Приходитиму сюди щовечора", з ентузіязмом вирішив Борис. А наступного літа він винайме кімнату в одному з цих чотириповерхових будинків, що скидаються на близнят і нагадують про революцію 1848 року. Та якщо вікна були такі вузькі, то, питається, як же ті жінки пропихали крізь них матраци і жбурляли їх на солдатів. Довкола вікон було чорно від кіптяви, неначе їх лизали язики полум'я під час пожежі, та все ж вони не мали сумного вигляду, ці бліді фасади з крихітними чорними дірочками, що скидалися на грозові спалахи під голубим небом, я дивлюся на вікна, якби я піднявся на терасу на покрівлі цієї маленької кав'ярні, то побачив би дзеркальні шафи в глибині кімнат, схожі на вертикальні озера; юрма проходить крізь моє тіло, а я думаю про муніципальну ґвардію, про позолочені ґрати Пале-Роялю 14 липня, не знаю й чому. "Що робив у Матьє цей комуніст?" — раптом подумалося йому. Борис не любив комуністів, вони були надто поважні. Брюне, зокрема, можна було подумати, що він папа римський. "Він витурив мене геть, — подумав Борис. — От кабанюра, витурив мене за двері". І раптом його пійняв шал, маленький бурхливий самум у голові, бажання бути злим:"Матьє, напевне, помітив, що геть заплутався, може бути й таке, що він вступить до комуністичної партії". Він трохи побавився, перелічуючи непередбачувані наслідки такого навернення. Та відразу ж злякався і спинився. Звичайно, Матьє не помилявся, коли Борис хотів було до них долучитися, це надто поважна справа: на лекціях із філософії він виявив симпатію до комуністів, а Матьє відвернув його від них, пояснивши, що таке свобода. Борис відразу ж збагнув: кожен повинен робити те, що йому хочеться, думати те, що видається йому виправданим, відповідати тільки перед собою і постійно ставити під сумнів думки інших людей і їх самих. Борис побудував на цьому все своє життя, він був вільний у найменших дрібницях, зокрема, ставив під сумнів усіх, крім Матьє та Івіш; от їх ставити під сумнів було марно, бо вони були досконалі. Що до самої свободи, то в ній теж не слід було сумніватися, бо тоді перестанеш бути вільним. Борис заклопотано почухав потилицю спитав себе, звідки в нього ці стремління все зруйнувати, котрі часом його охоплюють? "По суті, в мене, можливо, неспокійний характер", подумалося йому з веселим подивом. Тому що, тверезо дивлячись на речі, Матьє не помилявся, це геть неможливо: Матьє не з тих, що помиляються. Він зрадів і почав хвацько махати портфелем. Він спитав себе також, чи морально мати неспокійний характер і зважив усі за й проти, однак заборонив собі далеко заходити в цих дослідженнях; він спитає про це в Матьє. Борис вважав геть непристойним, коли людина претендує на те, щоб мислити самостійно. В Сорбонні він доста бачив отих нібито розумників, нікчем в окулярах, що скінчили Еколь Нормаль, у яких завжди була напохваті особиста теорія, зазвичай вони закінчували тим, що так чи інакше починали верзти дурниці, врешті, їхні теорії, мало того що нікчемні, були ще й недоладні. Борис дуже боявся бути смішним, йому не хотілося верзти дурниці, тож він вважав за краще мовчати і виглядати дурником, з такого менше питають. Пізніше, звичайно ж, буде по-іншому, та зараз він покладатиметься на Матьє, адже це його професія. До того ж, його завжди тішило, коли Матьє починав міркувати в його присутності: він шарівся, розглядав свої пальці, затинався, та це була чесна й елеґантна робота. Часом при цьому Борисові мимоволі спадала на думку якась ідея, і він докладав усіх зусиль, аби Матьє не завважив цього, але той завжди це помічав, собака такий; він казав йому:"У вас виникла якась думка" і засипав запитаннями. Борис почувався, мов на спитку, він усе намагався перевести розмову на інше, та Матьє чіплявся до нього, наче вош до кожуха; врешті, Борис піддавався і стояв, утупившись у підлогу, та найгірше було те, що Матьє після цього страх як ганив його, він казав:"Та це ж чистісіньке безглуздя, ви мислите, мов йолоп", наче Борис претендував на ґеніяльну ідею. "Собака!" — весело повторив Борис. Він зупинився перед шкляною вітриною гарної червоної аптеки і байдуже глянув на своє відображення. "А вигляд у мене скромної людини", подумав він. І виснував, що він симпатичний. Він став на автоматичну вагівницю і зважився, щоб дізнатися, чи не набрав ваги зучора. Спалахнула червона лампочка, механізм із хрипким свистом почав працювати, і Борис отримав картонну картку: п'ятдесят сім кілоґрамів п'ятсот ґрамів. На мить його охопило сум'яття. "Я набрав п'ятсот ґрамів", подумав він. Та тут він, слава богу, помітив, що тримає в руці портфеля. Він спустився з вагівниці й пішов далі. П'ятдесят сім кілоґрамів на метр сімдесят три — це непогано. Він був у пречудовому гуморі й усередині почував себе геть немов би оксамитовим. А зовні була меланхолія надвечір'я, яка поволі осідала довкола нього і просякала в глибінь його душі багряним сяєвом і пахощами, що були переповнені жалем. Цей день, це тропічне море, що відкотилося назад і залишило його на самоті під блідавим небом, було ще одним, невеличним етапом у його житті. Настане ніч, він піде в "Суматру", побачиться з Матьє, з Івіш, потанцює. А зараз, на грані дня і ночі, буде ця крадіжка, його шедевр. Він випростався і наддав кроку: зіграти треба буде дуже ретельно. Через оцих типів, які ніхто й ніщо, вони вдають із себе серйозних і поважно гортають книги, а насправді є приватними детективами. В книжковій крамниці Ґарбюра тримали шестеро таких нишпорок. Борис дізнався про це від Пікара, котрий займався цим ремеслом упродовж трьох днів, після того, як завалив свій диплом із ґеолоґії, життя змусило його до цієї служби, батьки перестали посилати гроші, та незабаром йому стало гидко і він покинув її. Йому треба було не лише пантрувати за клієнтами, як вульґарному поліціянтові, а йому ще звеліли відстежувати простачків, наприклад, інтеліґентів ув окулярах, що несміло підходять до розкладки: треба було хапати їх за комір і звинувачувати в тому, що вони хтіли поцупити книжку. Звичайно ж, ті сіромахи лякалися, їх тягли довгим коридором у маленьку темну кімнатку, де, погрожуючи судом, з них здирали сто франків. Борис почувався так, ніби захмелів: тепер за всіх помститься; його ж не зловлять. "Більшість людей, — подумалося йому, — нездатні убезпечитися, на сто крадіїв припадає вісімдесят дилетантів". А він дилетантом не буде; звичайно, всього він не знав, але те, що знав, він методично вивчив, бо завжди вважав, що людина, котра працює головою, крім усього іншого, повинна знати якесь ремесло, щоб підтримувати контакт із дійсністю. Досі він не отримав од своїх дій ніякого зиску: він вважав дрібницею мати сімнадцять зубних щіток, двадцять попільничок, компас, кочергу і яйце для церування. В кожному випадку найважливішими він вважав технічні труднощі. Йому важливіше було поцупити коробочку з локричним соком "Блекоід" простісінько під носом в аптекаря, ніж потягти сап'яновий портфель у порожній крамниці. Зиск від крадіжки був суто моральний; в цьому сенсі Борис був цілковито згоден зі спартанцями, це була така собі аскеза. До того ж, він почував утіху, коли казав собі: рахую до п'яти — і з останнім ліком зубна щітка опиниться в моїй кишені; подих перехоплювало, і був надзвичайний приплив ясности й могуті. Борис посміхнувся: він відступився од своїх принципів, вперше рушієм крадіжки був зиск, всього за півгодини він буде володарем цієї перлини, цим скарбом, котрий необхідний йому. "Цей Тезаврус!" — неголосно мовив він, тому що полюбляв слово "тезаврус", воно нагадувало йому Середні віки, Абеляра, гербарій, Фавста і пояси невинности, які можна було побачити в музеї Клюні. "Він буде мій, я зможу заглянути в нього коли завгодно". Тоді як досі він мусив поспіхом гортати його на прилавку, та й сторінки не були розрізані; часто він міг вихопити з нього тільки розрізнені відомості. Сьогодні ж увечері він покладе його на столику біля ліжка і завтра, прокинувшись, відразу ж побачить його. "Ох, ні, — роздратовано подумав він, — сьогодні я ночую в Лоли". В усякому разі, він понесе його в бібліотеку Сорбонни і подеколи, припиняючи свою роботу з перевірки, заглядатиме туди, щоб відновити собі сили: він пообіцяв собі вивчати один чи, може, й два вислови щодня; за шість місяців це буде шість разів по тридцять помножити на два: триста шістдесят, плюс п'ятсот або шістсот, які він уже знає, і буде майже тисяча, саме те, що називають добрими середніми знаннями. Він перетнув бульвар Распай з легеньким невдоволенням. Вулиця Данфер-Рошро наводила на нього страшенну нудьгу, може, через каштани; в усякому разі, то була нікчемна місцина, за винятком хіба що чорної фарбувальні з криваво-червоними шторами, що жалюгідно звисали на вікнах, неначе два скальпи. Борис мимохідь схвально зиркнув на фарбувальню і занурився у світле й вишукане безгоміння вулиці. Вулиці? Та то була просто діра з двома рядами будинків обабіч неї. "Так, але під нею проходить метро", подумав Борис і знайшов у цьому якусь утіху, на хвилину чи дві уявивши собі, що йде тонкою асфальтовою кіркою, а вона може ось-ось провалитися. "Треба розповісти про це Матьє, — сказав собі Борис. — Він буде вражений". Ні. Кров зненацька кинулася йому в обличчя, він йому нічого не розповість. От Івіш розповість: вона його розуміє, а якщо сама не краде, то тільки тому, що в неї нема до цього покликання. Про цю історію розповість він і Лолі, щоб вона трохи показилася. Та Матьє не до кінця був щирий. Він поблажливо посміхався, коли Борис розповідав йому про ці крадіжки, та Борис не був певен, що той схвалює їх. Наприклад, він часто запитував себе, що ж міг би Матьє поставити йому на карб. Лола від цих розповідей просто таки нетямилася, та це нормально, просто вона не могла збагнути деяких тонкощів, до того ж, вона страшенна скнара. Казала йому:"Ти й рідну матір обікрадеш, врешті-решт, колись ти обікрадеш і мене". А він відповідав:"Ну-ну, як буде що, то я й не проти". Звичайно ж, казав це він жартома: у близьких людей не крадуть, це було б дуже просто, він казав так, бо дратувався: ненавидів манеру Лоли зводити все до себе. Та Матьє... Авжеж, Матьє нічого не міг тут зрозуміти. Що міг він мати проти крадіжки, якщо вона здійснюється за всіма правилами? Мовчазний докір Матьє дошкуляв Борисові кілька хвилин, а потім він похитав головою і сказав собі:"Чудасія!" Років за п'ять-шість у нього буде власний погляд на речі, а погляди Матьє видаватимуться йому зворушливими і застарілими, він стане сам собі суддя:"От якби знаття, що ми зустрінемося!" Борисові не хотілося, щоб цей день настав, він і так був геть щасливий, та, як людина розважлива, знав, що це необхідно: він мусить змінитися, залишити позад себе цілу юрму людей і предметів, поки що ж він ще не до кінця сформувався. Матьє — це був етап, так само, як і Лола, і навіть у ті хвилини, коли Борис ними захоплювався, в цьому захваті було щось минуще, то була втрата себе, та все ж не рабство. Матьє був незлецький, наскільки це можливо, та він не в змозі був мінятися разом з Борисом, він взагалі не міг мінятися, для цього він був надто вже досконалий. Від цих думок Борис трохи зажурився і втішився тільки тоді, коли вийшов на майдан Едмона Ростана: його завжди приємно було перетинати, автобуси насувалися на тебе, немов гладкі індики, і треба було ухилитися від них в остатній момент, ледве відхиливши корпус. "Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні". На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. "Фінський ніж"! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, можна було подумати, що це кров. "О-о!" — застогнав Борис, і серце його стислося від бажання. Ніж лежав на видноті, на лакованій дерев'яній підставці, між двома парасолями. Борис довго дивився на нього, і світ довкруги раптом збляк, все, що не мало холодного полиску цього леза, втратило для нього будь-яку ціну, йому захотілося кинути все, зайти до крамнички, купити ножа і втекти бознає куди, як тікає злодій зі своєю здобиччю. "Пікар навчить мене кидати його", сказав собі він. Та неухильний сенс того, що треба було сьогодні зробити, таки взяв гору:"Згодом. Куплю його згодом, як винагороду, якщо справа вдасться".