— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.
Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила:"Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою". Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.
— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.
Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.
— Що з вами, Івіш, — похопився Матьє, — вам не до вподоби, що я не вважаю його симпатичним?
— Ні, та мені цікаво, чому ви це сказали.
— Та просто так. Бо таке моє враження: через отой гордовитий вираз очі в нього, немов у вареної рибини.
Івіш знову почала перебирати пасма своїх кіс, її лице набрало виразу дурнуватої упертости.
— В нього шляхетний вигляд, — байдуже сказала вона.
— Та певно... — тим самим тоном відказав Матьє. — В ньому є якась пиха, якщо ви саме це маєте на оці.
— Звичайно, — посміхнулася Івіш.
— Чому ви кажете "звичайно"?
— Бо я була певна, що ви назвете це пихою.
Матьє м'яко сказав:
— Мені не хотілося сказати про нього нічого поганого. Просто я не люблю гордовитих людей.
Запала довга мовчанка. Потім Івіш із дурнуватим замкненим виглядом промовила:
— Французи не люблять шляхетного.
Івіш завжди охоче розбалакувала про французький темперамент, коли гнівалася, і неодмінно на її обличчі проступав оцей дурнуватий вираз. І добрішим голосом докинула:
— Втім, я розумію це. Зовні воно видається перебільшеним.
Матьє не відповів: батько Івіш був із дворян. Якби не революція 1917 року, то Івіш виховувалася б у Москві, в пансіонаті для шляхетних дівчат; вона була б при дворі, вийшла б за якого-небудь високого й породистого кавалерґарда з вузьким чолом і мертвим поглядом. Пан Серґін тепер тримав механічний тартак в Лаоні. А Івіш мешкала в Парижі й гуляла містом із Матьє, французьким буржуа, що не любив дворян.
— Це він... покинув усе й поїхав? — раптом запитала Івіш.
— Так, — з готовністю відказав Матьє, — хочете, розкажу, як це все було?
— Здається, я знаю: в нього була дружина, діти, еге ж?
— Так, він працював у банку. А в неділю вирушав за місто з мольбертом і фарбами. Таких називають недільними художниками.
— Недільними художниками?
— Атож. Наприпочатку він таким і був, себто просто був любителем, що квецяє фарбами на полотні, як ото дехто ловить рибу на вудочку. Він робив це трохи задля розривки, адже пейзажі малюють за містом і при цьому дихають чистим повітрям.
— Вам смішно, що він починав як недільний художник? — непокоячись, запитав Матьє.
— Я думала про інше.
— Про що ж?
— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.
Матьє здригнувся.
— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.
Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.
— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.
— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.
Івіш знервовано перебирала коси.
— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження... разом з іншими викладачами.
Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:
— Може, я й помиляюся... Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.
— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.
— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.
Він із зусиллям ковтнув слину... "Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита".
— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.
Івіш вибухнула іронічним сміхом.
— Що, неправда? — поспитав Матьє.
— Ну... якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини...
— Та й що?
— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього... пропащий вигляд.
Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.
— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.
Івіш зневажливо посміхнулася.
— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.
Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.
— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?
— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.
— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.
— Гаразд, менше з тим.
— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.
— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.
Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.
— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.
— Ви про що? — здивовано запитала вона.
— Про цю "пропащу людину".
— Ми знову про це будемо говорити?
— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.
Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.
— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.