— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.
Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутно було, як на шосе риплять колеса візка. "Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?"
— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.
Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.
— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.
— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.
Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.
— Коли мене повезуть назад?
Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.
— Ще якихось чверть години. Вам нудно?
— Та ні.
Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника. Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. "Ох, це таки правда: буде війна". Він усміхнувся.
— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.
— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.
Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:
— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.
Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого дня вона увійшла до палати і сказала йому: "Підведіться, я поміняю судно", то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.
Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.
— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.
— Ще б пак!
— А що вам та війна? Нас вона не стосується.
Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.
— А от мені плювати на війну, — сказав він.
— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.
— Мені все одно.
— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.
— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.
— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.
На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:
— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.
— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?
Він відказав:
— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.
Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. "Що ж, тепер їхня черга лягати". Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.
— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!
Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:
— Що там увечері можна буде вкинути до рота?
— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.
— А далі що, на десерт? Сливи?
— Не знаю.
— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.
Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.
— Хто це? — поспитався він у Жаніни.
— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли "Монрепо", ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.
— Це там, де оперували Андре?
— Атож.
Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. "А, це хтось із тутешніх", — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.