Вогні казина відірвали його від мрій, вибухи музики долинали крізь відчинені вікна, темне авто тихо стояло біля під'їзду. Ще рік, роздратовано подумав він.
Було вже за північ, Sportpalast був темний і порожній, валялися перекинуті стільці, розчавлені недопалки сигар, Чемберлен виступав по радіо, Матьє тинявся пероном В'є-Пор, думаючи собі: "Це недуга, їй-богу, недуга; вона окошилася на мені випадково, мені вона анідесь, треба сприймати її стоїчно, як подагру чи зубний біль". Чемберлен сказав:
— Сподіваюся, канцлер не відкине цієї пропозиції, зробленої в тому ж дружньому дусі, з яким мене приймали в Німеччині, тож якщо ця пропозиція буде прийнята, Райх утілить своє бажання возз'єднатися з Судетами, не проллявши жодної краплі крови у жодній точці Европи.
Він подав знак рукою, показуючи, що скінчив, і відійшов од мікрофона. Зезета не могла заснути, вона стояла біля вікна і дивилася на зорі понад дахами, Жермен Шабо скидав штани у вбиральні, Борис чекав Лолу в передпокої казина; скрізь у повітрі намагався розпуститися майже нечутний темний квіт "If the moon turns green" (*) у виконанні джазової оркестри готелю "Асторія", яку транслював Давентрі.
======
* "Коли місяць зазеленіє" (англ.) — прим. пер.
======
ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ
Двадцять друга година тридцять хвилин.
— Пане Делярю! — здивувалася консьєржка. — Оце несподіванка! Я чекала вас хіба що за тиждень.
Матьє усміхнувся їй. Він волів би прослизнути непомітно, але треба ж було взяти ключі.
— Вас принаймні не мобілізували?
— Мене? — перепитав Матьє. — Ні.
— Ага! — сказала вона. — Тим ліпше, тим ліпше! Це завжди трапляється зарано. Ох, ці вже події, нехай їм! Стільки всього сталося, одколи ви поїхали. Гадаєте, буде війна?
— Не знаю, пані Ґаріне, — відказав Матьє. І хутко додав: — Пошта є?
— Авжеж, я все вам туди надіслала, — відказала вона. — Ще вчора я відправила якусь оповістку в Жюан-ле-Пен, якби ж то ви попередили мене, що повертаєтеся. Ага, сьогодні вранці вам прийшло ось це.
Вона простягнула йому довгий сірий конверт; Матьє впізнав почерк Даніеля. Він узяв листа й, не розкриваючи його, поклав до кишені.
— Дати ключі? — поспиталася консьєржка. — Ох, як недобре, що ви не змогли попередити мене: я бодай поприбирала б. А тепер... Навіть віконниці не відчинені.
— Нічого, — сказав Матьє, беручи ключі. — Нічого. До побачення, пані Ґаріне.
Дім ще був порожній. Знадвору Матьє побачив, що віконниці зачинені. Зі східців на літо прибрали килим. Він поволі минув помешкання на другому поверсі. Там часто галасували дітлахи, й Матьє перевертався під простирадлами, бо у вухах йому аж лящало від криків немовляти. Тепер кімнати були темні й порожні, віконниці зачинені. Вакації. Та в глибині душі він думав: війна. То була війна, ті приголомшені вакації, які для них скоротилися, а для других породовжилися. На другому поверсі мешкала жінка на утриманні: пахощі її парфумів часто просякали попід дверми і розливалися на сходовому майданчику. Тепер вона, либонь, у Біярріці, у великому готелі, змореному спекою і рейвахом, який запанував у діловому житті. Він піднявся на четвертий поверх і обернув ключа в замковій шпарині. Під ним і над ним був камінь, безгоміння, ніч. Він увійшов у темряву, поставив у темряві свою валізу й повісив плаща; у передпокої тхнуло курявою. Він стояв непорушно, руки звисали уздовж тіла, мов саваном, огорнутий темрявою, а потім різко обернув вимикач й одним за одним пройшов покої свого помешкання, залишаючи відчиненими навстіж усі двері; він запалив світло у кабінеті, на кухні, в убиральні, в спальні. Всі лампи сяяли, нестримний світляний потік струмував поміж кімнатами. Він зупинився біля ліжка.
Хтось там нещодавно спав. Укривала згорнулися руркою, наволочка була брудна й пожмакана, на простиралі валялися крихти від рогалика. Хтось: я. Він думав собі: це я тут спав. Я, п'ятнадцятого червня, востаннє. Та він дивився на ліжко з відразою: його давній сон захолов у простиралах, тепер це був сон іншого. Я не спатиму тут.
Він одвернувся і пройшов до кабінету: відраза його зросла. Немита шклянка на комині. На столі, біля спижового краба, зламана цигарка: з неї стримів пучок сухого тютюну. Коли ж я зламав цю цигарку? Він стис її в пальцях і відчув, як зашелестіло сухе листя. Книги. Томик Арбле, інший Мартіно, "Лям'єль", "Люсьєн Левен", "Спогади самозакоханости". Хтось планував написати статтю про Стендаля. Книги залишалися тут, а скам'янілий задум зробився предметом. Травень 1938 року: тоді ще не було абсурдом писати про Стендаля. Предмет. Такий самий, як і їхні сірі палітурки, як пилюга, котрою поприпадали їхні корінці. Непрозорий, пасивний предмет, непроникна присутність. Мій задум.
Його задум випити, який тьмавими плямами відбився на прозорості шклянки, його задум палити, його задум писати, людина скрізь порозвішувала свої задуми. Фотель із зеленої шкіри, де людина сиділа вечорами. Був уже вечір: Матьє глянув на фотель і опустився на краєчок стільця. "Твої фотелі розбещують". Чийсь голос одного разу сказав це якраз отут: твої фотелі розбещують. На дивані з гнівом трясла пасмами кіс білява дівчина. В цей час чоловік насилу бачив ті пасма, насилу чув її голос: він бачив і чув крізь них своє майбутнє. Тепер чоловік поїхав, забираючи з собою своє брехливе давнє майбуття; минувшина потроху схолола, вона залишалася тут, часточка смальцю, що заклякла на меблях, голоси, що пропливали на рівні очей; вони піднялися до стелі, а потім упали і плавали тут. Матьє відчув себе нескромним, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. На небі ще пропливали рештки днини, безіменне світло: він глибоко вдихнув повітря.
Лист від Даніеля. Він простягнув було руку, щоб узяти його, а потім опустив її на підвіконня. Даніель пішов собі цією вулицею червневого вечора, він пройшов попід цим ліхтарем: а той чоловік став біля вікна і провів його поглядом. Тому чоловікові писав зараз Даніель. У Матьє не було бажання читати його листа. Він різко обернувся і з сухою радістю окинув поглядом письмового стола. Всі вони були там, зачинені, мертві, — Марсель, Івіш, Брюне, Борис, Даніель. Вони туди прийшли, там їх захопили, там вони й залишаться. Гнів Івіш, докори Брюне. Тепер Матьє згадував про них із тією ж безпристрасністю, як про смерть Людовіка XVI. Вони належали минулому світові, а не його: в нього вже не було минулого.