— Де це?
— В Мадриді. Університетське містечко. Там і досі йдуть бої.
Він воював. Він і справді лежав під тим муром, і в нього стріляли. За тої пори він був капітаном. Може, йому бракувало набоїв і він думав собі: "Кляті французи". Відкинувшись на спинку стільця, Ґомес допивав портвейн, потім неквапливо узяв пачку сірників, запалив цигарку, його шляхетне й комічне лице на мить виступило з темряви і відразу ж погасло. Він воював; та в очах його війна не залишила і сліду. Западала ніч, вона огортала його ніжністю, вид його набрав голубої барви над рожевою лампою, оркестра грала "No te quiero mas", вітерець легенько шарпав скатертину, увійшла жінка, заможна й самотня, й сіла неподалік, до них долинули пахощі її парфумів. Ґомес глибоко вхлинув їх, роздимаючи ніздрі, лице його ствердло, він із доскіпливим виглядом обернув голову.
— Праворуч, — озвався Матьє.
Ґомес втупив у неї свій вовчий погляд і споважнів. Він сказав:
— Гарна дівка.
— Це акторка, — відказав Матьє. — В неї більше десятка пляжних піжам. Її утримує промисловець із Ліона.
— Гм! — сказав Ґомес.
Вона відповіла на його погляд і, ледве усміхнувшись, одвернулася.
— Ну, — сказав Матьє, — цей вечір ви не згаєте!
Ґомес не відповів. Він поклав руку на скатертину, Матьє дивився на його волохаті руки з перснями на пальцях, вони рожевіли у світлі лампи. Він тут, голубий із рожевими руками, він вдихає парфуми цієї білявки, надить її поглядом. Він воював. За його плечима були обпалені міста, вихори червоної куряви, облізлі конячі крупи й вибухи снарядів, які не залишили жодного відблиску в його очах. Він воював і знову повернеться на війну, й от він тут, і бачить ті ж самі білі скатертини, що і я бачу. Матьє спробував побачити сосни, майданчик, жінок Ґомесовими очима, цими очима, що спалені полум'ям війни; на мить це вдалося йому, а потім невпокійна і раптова гіркота, що пронизала його, кудись поділася. Він воював, таж він... який він романтичний! А я не романтичний, подумав Матьє. "Ні, — сказала Одета, — лише два прибори: пан Матьє не прийде вечеряти". Вона підійшла до відчиненого вікна, чула музику з "Провансаля", це було танго. Вони слухали музику; Матьє подумав: "Він тут проїздом". Офіціянт приніс їм супу. "Ні, — сказав Ґомес, — не хочу супу. Вони грали "Котяче танго"; скрипка Франс зринала у світлі й раптом занурювалася в сутінь, мов летюча рибина. Франс усміхалася, приплющивши очі, вона пірнула зі своєю скрипкою, смичок дер, скрипка нявчала, Мод чула, як у неї над вухом нявчить скрипка, чула, як кахикає лисий дідуган, а П'єр дивився на неї, Ґомес зареготався, вигляд у нього був недобрий.
— Танго, — сказав він. — Танго! Якби французи наважилися зіграти отак танго в мадридській кав'ярні...
— Їх закидали б печеними яблуками? — поспитався Матьє.
— Камінцями! — відказав Ґомес.
— Не дуже нас там полюбляють? — запитав Матьє.
— Ще б пак! — вигукнув Ґомес.
Він штовхнув двері: "Баскський бар" був порожній. Якось увечері Борис зайшов туди, бо його привабила назва: "Bar basque" скидалося на "barbaque" (*) а це слово неможливо було вимовити без реготу. А потім виявилося, що бар був просто-таки чудовий, і Борис ходив туди щовечора, коли Лола виступала на естраді. Крізь відчинені вікна чутно було далеку музику казино; якось йому навіть здалося, ніби він чує Лолин голос, та це більше не повторилося.
=======
*Тухлятина (фр.) — прим. пер.
=======
— Добридень, пане Борисе, — сказав господар.
— Добридень, пане, — відказав Борис. — Налийте-но мені білого рому.
Він почувався геть блаженно. Подумав, що вип'є два келишки білого рому, а потім, десь об одинадцятій, з'їсть канапку з ковбасою. Опівночі піде зустрічати Лолу. Господар схилився над ним і наповнив келишок.
— А марсельця немає? — запитав Борис.
— Ні, — відказав господар. — В нього професійний бенкет.
— О, перепрошую!
Марселець був агентом із продажу корсетів, ще був тут другий чолов'яга, якого звали Шарльє, друкар. Борис часом грав із ними в белот, деколи вони балакали про політику і про спорт або ж просто сиділи мовчки, хто біля шинквасу, хто за столом у залі; вряди-годи Шарль порушував тишу, щоб сказати: "Авжеж! Авжеж, це так!", похитуючи головою, й час минав із утіхою.
— Не дуже завізно сьогодні у вас, — обізвався Борис.
Господар стенув плечима.
— Всі дають драла. Зазвичай у мене відчинено до Свята всіх святих, — відказав він, повертаючись до ляди. — Та якщо це триватиме й далі, то першого жовтня я зачиню цю забігайлівку і теж ушиюся додому.
Борис перестав пити й завмер. В будь-якому випадку Лолин контракт закінчиться до 1 жовтня, вони поїдуть звідси. Та йому було не до вподоби, що після нього "Баскський бар" зачиниться. Казино теж зачиниться, так само, як і готелі, Біярріц стане пусткою. Це все одно, що думати про смерть: коли певен, що інші люди по тобі ще будуть пити білий ром, купатимуться в морі, слухатимуть джаз, то це збадьорює; та варто лише подумати, що разом з тобою помруть усі й людство зачинить свою крамничку, то відразу ж занепадаєш духом.
— А коли ж ви знову відчинитеся? — поспитався він, щоб заспокоїтися.
— Якщо буде війна, — відказав господар, — то я взагалі не відчиню.
Борис полічив на пальцях: двадцять шосте, двадцять сьоме, двадцять восьме двадцять дев'яте, тридцяте, я прийду сюди ще п'ять разів, а потім край; більше я ніколи не побачу "Баскський бар". Це було цікаво. П'ять разів. Ще п'ять разів питиме він білий ром за цим столиком, а потім настане війна, "Баскський бар" зачиниться, а в жовтні 1939 року Бориса призвуть до війська. Лампи у вигляді свічок у дубових люстрах кидали на столи гарне руде світло. Борис подумав собі: "Вже ніколи не побачу я цього світла. Саме такого: рудого на чорному". Звичайно, він побачить чимало іншого, нічні вибухи над полем битви, кажуть, це непогано. Та оце світло погасне першого жовтня, й Борис ніколи вже його не побачить. Він з повагою глянув на світлу пляму, котра лежала на столі, і подумав, що за ним є провина. Він завжди ставився до речей, як до ложок і виделок, ніби вони здатні нескінченно відновлюватися: це було величезною помилкою; існує обмежена кількість барів, кінотеатрів, будинків, міст і сіл, і в кожному з них людина може побувати лише певну кількість разів.