— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!
Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.
— О-о-ох!
Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.
— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.
— Не кажи так.
— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.
— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.
— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.
— Та ні, не радію, — сказав Моріс. — Мені й самому це в печінках сидить.
Він поїде. Він піде собі, сяде на потяг до Нансі, я їх ніколи не побачу, не побачу його обличчя, він ніколи не дізнається, що я живу на світі. Його ступні ковзнули простирадлом: я хочу їх побачити.
— От якби ти не їхав. Якби міг лишитися...
Моріс лагідно сказав їй:
— Не дурій.
Мені хочеться їх побачити. Він зістрибнув з ліжка. Павук-птахоїд чатував на нього під ліжком, та він біг хутчій від нього, натиснув вимикач і розчинився у світлі. Я хочу їх бачити. Він надів штани, босоніж узув черевики і вийшов. Дві голубі лампи освітлювали коридор. Над дверима дев'ятнадцятого номера висів сірий клаптик паперу з написом: "Моріс Ґуно". Філіп відступив і притулився до стіни, серце його мало не вискакувало з грудей, він задихався, мов після бігу. Що я можу зробити? Він простягнув руку й легенько доторкнувся до дверей: вони були там, за стіною. Я нічого не прошу, просто хочу їх бачити. Він нагнувся й заглянув у замкову шпарину. В око йому війнув холодний протяг, він закліпав повіками й нічого не угледів: у кімнаті вимкнули світло. Я хочу їх бачити, подумав він, стукаючи у двері. Вони не відповіли. Йому перехопило горло, та він постукав дужче.
— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.
— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?
Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:
— Я хочу з вами поговорити.
Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.
— Ви переплутали двері, — сказав він.
Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.
— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.
— Ну, й що ви від мене хочете?
Філіп дивився на Моріса й думав: "Не варто було". Проте було пізно. Він сказав:
— Я хотів би з вами поговорити.
Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.
— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.
— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.
— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.
Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.
— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.
— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.
Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.
— Я... я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я... клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.
— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.
Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.
— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.
Філіп опустив очі.
— Так, — відказав він. — Еміль.
— Далі?
Філіп здригнувся.
— Я не можу тут говорити.
— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.
— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.
Моріс прохилив двері.
— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.
Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.
— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?
Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.
— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.
Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.
— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.
Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив
— Не треба їхати.
— Куди?
— На війну.
У Моріса був приголомшений вигляд.
— Це нишпорка, — заверещала Зезета.
Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.