— Ви комісар?
— Я його секретар, — відказав добродій.
Філіпові тяжко було говорити через набряклу губу, та голос його був ясний. Він ступнув уперед.
— Я ухиляюся від призову, — твердо сказав він. — І користуюся фальшивими документами.
Секретар уважно глянув на нього.
— Сідайте, — ввічливо сказав він.
Таксі їхало до Східного вокзалу.
— Ви запізнюєтеся, — сказала Ірена.
— Ні, — відказав Матьє, — якраз устигаю. — І задля пояснення докинув: — У мене була дівчина.
— Дівчина?
— Вона приїхала з Лаона, щоб побачитися зі мною.
— Вона кохає вас?
— Та ні.
— А ви кохаєте її?
— Ні, я залишаю їй своє помешкання.
— Добра дівчина?
— Ні, — відказав Матьє. — Недобра. Але й не погана.
Вони замовкли. Таксі минало Центральний ринок.
— Тут, тут, — раптом озвалася Ірена. — Це тут було!
— Так.
— Вчора це було. Боже милий! Так давно...
Вона відкинулася в глибину таксі, щоб дивитися через слюду.
— Кінець, — сказала вона, випроставшись.
Матьє не відповів. Він думав про Нансі: йому ніколи не доводилося там бути.
— А ви не дуже схильні до балачок, — сказала Ірена. — Проте мені з вами не нудно.
— Раніше я забагато балакав, — сказав Матьє. І обернувся до неї. — Що ви будете робити сьогодні ввечері?
— Нічого, — відказала Ірена. — Я ніколи нічого не роблю: мій старий утримує мене.
Таксі зупинилося. Вони вийшли, й Матьє заплатив.
— Не люблю вокзалів, — сказала Ірена. — Вони такі зловісні.
Вона раптом просунула свою руку йому під лікоть. Вона йшла поруч, мовчазна і звична: йому здавалося, ніби він знає її вже десять років.
— Мені треба взяти квиток.
Вони пройшли крізь натовп. То був цивільний натовп, мовчазний і повільний, там було декілька солдатів.
— Ви знаєте Нансі?
— Ні, — відказав Матьє.
— А я знаю. Скажіть, куди ви їдете.
— Авіяційні казарми Есе-ле-Нансі.
— Я знаю, — сказала Ірена. — Знаю.
Чоловіки з торбами стояли в черзі біля каси.
— Хочете, я куплю вам газету, поки стоятимете в черзі?
— Ні, — стискаючи її руку, відказав він. — Залишайтеся зі мною.
Вона задоволено усміхнулася йому. Вони потроху посувалися.
— Есе-ле-Нансі.
Він простягнув своє військове посвідчення, і касир дав йому квиток. Він обернувся до неї.
— Проведіть мене до виходу. Але мені не хотілося б, щоб ви йшли на перон.
Вони трохи пройшли і зупинилися.
— Що ж, прощавайте, — сказала вона.
— Прощавайте, — сказав він.
— Все тривало тільки одну ніч.
— Авжеж. Але ви будете єдиним моїм спогадом про Париж.
Він поцілував її. Вона запитала його:
— Ви писатимете мені?
— Не знаю, — відказав Матьє.
Якусь мить він мовчки дивився на неї, а потім пішов.
— Гей! — гукнула вона йому.
Він обернувся. Вона всміхалася, та губи її тремтіли.
— Я навіть не знаю вашого імени.
— Мене зовуть Матьє Делярю.
— Увійдіть.
Він сидів на ліжку в піжамі, як завжди гарно причесаний, як завжди вродливий, і їй подумалося, чи не надіває він на ніч сіточку для волосся. В його кімнаті пахнуло одеколоном. Він розгублено глянув на неї, хутко взяв окуляри на нічному столику і надів їх.
— Івіш!
— А певно! — добротливо відказала вона.
Вона сіла на краєчку ліжка й усміхнулася йому. Потяг до Нансі вирушав зі Східного вокзалу; в Берліні, може, допіру злетіли бомбардувальники. "Я хочу розважатися! Хочу розважатися!" Вона роззирнулася довкруг себе: це готельний покій, бридкий і багатий. Бомба проб'є покрівлю і стелю п'ятого поверху: я тут помру.
— Я й не сподівався побачити вас знову, — з гідністю сказав він.
— А чому? Тому що ви поводили себе як бидло!
— Ми були напідпитку, — сказав він.
— Я була напідпитку, бо дізналася, що провалилася на іспитах. А от ви не пили: ви хотіли затягти мене до своєї кімнати, чатували на мене.
Він геть розгубися.
— І ось я у вашій кімнаті, — сказала вона. — Ну?
Він почервонів мов буряк.
— Івіш!
Вона зареготалася йому в обличчя.
— А ви не такий і бридкий.
Настала довга мовчанка, потім незграбна рука легенько доторкнулася до її стану. Бомбардувальники перелетіли через кордон. Вона реготалася до сліз: принаймні не помру незайманкою.
— Це місце вільне?
— Угу! — буркнув гладкий дідуган.
Матьє поставив свого наплічника на багажну полицю й сів. Купе було повне; Матьє спробував було розгледіти своїх попутників, та було ще темно. Якусь хвилю він сидів непорушно, а потім потяг сіпнуло, і він рушив з місця. Матьє здригнувся від радости: кінець. Завтра Нансі, війна, страх, може, і смерть, свобода. Побачимо, подумалося йому. Побачимо. Він сягнув до кишені, щоб дістати люльку, і в пальцях зашурхотів конверт: то був Даніелів лист. Він хотів було знову покласти його до кишені, та йому зробилося немовби соромно: все-таки треба було його прочитати. Він натоптав люльку, запалив її і дістав з конверта сім густо списаних рівним почерком листків без жодних закреслень. "Він писав його з чернеткою. Який же він довгий", — тоскно подумалося йому. Він прочитав:
"Любий мій Матьє.
Добре уявляю собі твій подив і глибоко почуваю, наскільки недоречне це послання. Врешті, я й сам не знаю, чому звертаюся до тебе: напевне, шлях до гріха так само крутий і слизький, як і шлях до покути. Коли в червні я відкрив тобі один мальовничий аспект своєї натури, то цим, либонь, учинив із тебе свою довірену особу. Я мусив би пошкодувати за цим, бо пропускаючи крізь тебе всі події свого життя, я спонукав би тебе до активної ненависти, і мене це гнітило б, а для тебе воно було б згубним. Ти, либонь, гадаєш, що я пишу ці рядки з якоюсь посмішкою. Вже декілька днів на душі моїй лежить якась олив'яна легкість — вибач, якщо це словосполучення прикро вразило тебе, — тож ця Посмішка дарована мені як особлива ласка. Втім, облишимо це, тому що я писатиму тобі не про своє повсякдення, а про надзвичайну подію в моєму житті, тож, гадаю, реальною вона для мене стане лише тоді, якщо й для інших існуватиме так само, як і для мене. Й не тому що я аж настільки розраховую на твою довіру чи навіть на твою щирість. Якби я й попросив тебе відкласти набік твій улюблений раціоналізм, який ось уже понад десять років приносить тобі незлецький шмат хліба, то ти, либонь, і не подумав би зробити це. Та, може, тому й обрав я з-поміж усіх своїх друзів саме тебе, адже ти найменш надаєшся до того, щоб вислухати розповідь про цей нечуваний експеримент; можливо, це буде щось на кшталт контрольного експерименту. Ні, я не прошу, щоб ти відповів на цей лист — повір, мені було б дуже прикро, якби ти гадав, ніби зобов'язаний звертатися до мого здорового глузду, оскільки я й сам пречудово можу адресувати собі такі заклики. Скажу навіть більше: коли я думаю про здоровий глузд, священні засади та іншу позитивістську бридню, то сміх спадає на мене, мов та манна небесна. Втім, писати мені не треба й тому, що Марсель буде прикро вражена, побачивши у поштовій скриньці твоє послання. Вона подумає, що ми провадимо потаємне листування, і пречудово знаючи тебе, запідозрить, що ти великодушно пропонуєш напучувати мене в першу пору подружнього життя. Та ось в який спосіб твоє мовчання може послужити для мене контрольним експериментом: якщо я без тіні обурення зможу уявити собі твою "відразливу посмішку" і збагнути приховану іронію, з якою ти будеш розглядати мій "випадок", не знехтувавши при цьому того особливого способу життя, що його я для себе обрав, то в душі моїй зародиться певність, що я перебуваю на вірному шляху. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь і з огляду на психологічний вислід добрих послуг, цього разу я звертаюся до тебе, як до фахового філософа, адже свою оповідь викладаю я у плані метафізичному. Звичайно, ти вважатимеш, що претензії мої завеликі, адже я не читав ні Геґеля, Шопенгавера; та не став мені це на карб, тому що я не зміг би втілити в філософських поняттях нинішні порухи своєї душі й поступаюся в цьому тобі, позаяк це твоє ремесло, а я буду жити навмання, не так як ті ясновиди, до котрих належиш і ти. Проте гадаю, ти не так легко поступишся: цей сміх, ці тривоги, ці блискавичні інтуїтивні осяяння, — на жаль, цілком імовірно, що ти вважатимеш за потрібне все це класифікувати як психологічні "стани" і пояснити їх особливостями мого характеру і моєї натури, спираючись при цьому на колишні мої зізнання. Це не хвилює мене: що я сказав, то те сказав, тож можеш використовувати це на власний розсуд, навіть якщо воно призведе тебе до глибоких помилкових суджень про мене. Зізнаюся навіть, що я з потаємною втіхою передам у твоє розпорядження всі необхідні відомості для відновлення істини, знаючи при цьому, що ти використаєш їх для того, аби свідомо віддатися брехні.