Та коли бабуся заварила мелісовий чай і покликала мене на кухню, я почала в неї допитуватися про своїх батьків.
— Бачиш, — сказала бабуся, — твій тато почувався у нас безправним, бо прийшов у чужу родину за зятя. Ну, ніби на все готове… І від того комплексував. Тому намагався заробляти більше, щоб довести свою спроможність. Хапався за всі "шабашки"… Мало звертав увагу на мамині потреби. Вона ж була зовсім молоденька — хотілося десь піти між люди, до своїх однокурсників, на вечірки. А він стомлювався і волів добре виспатися, ніж десь іти. От і почали сваритися… Із-за дрібниць. Конфлікт прав… Він мав право на відпочинок, а мама мала право на розваги.
— Ти глузуєш з мене! — розсердилася я. — А якби вони жили окремо, тобто мали своє помешкання…
— Дитино моя, якби вони жили у своєму помешканні, то не дали б ради з тобою! І волікли б тебе заспану у дитсадок, а там би ти застуджувалася раз на тиждень, і мама б сиділа з тобою вдома, і кинула б університет…
— І не поїхала б потім з університетською освітою покоївкою в Грецію!
Бабуся печально поглянула на мене.
— Твою б дотепність, та в мирних цілях.
Я довго не засинала — згадувала усе приємне, що мала в дитинстві: помаранчевий дух взимку, ранні трускавки у травні, морозиво у дитячій кав’ярні, нові лаковані сандалики і рожеве легеньке платтячко, вазонки розквітлих азалій та цикламен, що приносив тато у січні, на мамин день народження. А втіха від застуди чи грипу, коли вже нема температури, але я ще лежу в ліжку і читаю товсті пригодницькі романи, умліваючи від переживань закоханого героя, якого розлучили з дівчиною… Я навіть не почула, як почала плакати. Сама не знаю чому. Це міг би пояснити мій хлопець, зациклений на психології, але тепер він, може, вже й не мій…
Хоча куди йому від мене подітися? Кому ще він так відверто розповість про свої наполеонівські плани? І хто його підтримає в його намірах, як не я? Він сам зізнався, що мудрішої за мене дівчини не зустрічав. Коли я це сказала бабусі, вона розреготалася: "А він, окрім тебе, в когось закохувався? Теж мені — досвідчений серцеїд! Та кожна нова дівчина, яку він вподобає, видаватиметься особливою!"
Я, до речі, не впевнена, що мій хлопець колись закохається в когось іншого…
Середина вересня
Мама телефонувала нам по ночах, бо так було дешевше. Я зривалася першою, хапала слухавку і кричала: "Мамо!" Мамин голос був завжди схвильований: "У тебе все гаразд? А як бабуся?" Ті кільканадцять хвилин були присвячені, як на мене, другорядній інформації. А хотілося сказати мамі зовсім про інше… Та хіба годиться в таку далечінь посилати месиджи про шкільні трафунки чи про мого (чи вже не мого?) хлопця!.. Звісно, ні.
Після нічних розмов нам з бабусею відлягало від душі і ми могли собі дозволити ворожіння на картах. (Бабуся приховувала це своє уміння, бо вся б вулиця бігала до нас, як по свячену воду). "Задумуй бажання!" — казала мені бабуся і клала підряд чотири тузи… І завжди у неї все сходилося — моє бажання мало здійснитися. Цікаво, чи не вдається вона до дрібного шахрайства?
Але наступного дня, коли мені щастило "здерти" контрольну чи уникнути виклику до дошки, я переконувалася в бабусиній правдивості.
Я вже тиждень не розмовляла зі своїм хлопцем. Назло йому пішла на дискарю із сусідом — він навчається на ветеринара і кілька разів рятував нашого пса, як той розпанахував собі лапи. Пещений домашній пес не передбачав, що на вулицю фест файні господині викидають шкло…
Ми з сусідом ніколи особливо не товаришували, хоча колись однією дорогою ходили разом до школи. Я завжди була для нього малявка. Та й батьків він мав дуже пихатих — вони десь працювали в торгівлі, тому гнули кирпу. Одного разу я почула, як бабуся сказала татові, що вони такі відлюдькуваті, бо не хочуть нікому позичати грошей. А тоді були часи, коли всі сиділи без зарплатні…
Отож ми пішли з сусідом — на превелике здивування бабусі. Наші зібралися гуртом, вже дехто й "клюкнув" для сміливості. Музика гриміла, як завжди, але танцювали тільки кілька дівчаток-підлітків, решта — тусувалися. Подруга моя пересмикнула плечима, побачивши мене із "собачим лікарем", бо теж мешкала на нашій вулиці, тільки у самому кінці. "Ти звар’ювала!" — прошепотіла вона мені на вухо, але я заперечливо хитнула головою. Не в тому гуркоті пояснювати, що два дні тому ми випадково здибалися в місті і ледве запхалися у маршрутку, яка довезла нас до наших загумінок. Хвилин двадцять ми їхали, притиснуті одне до одного, без будь-якої можливості вхопитися за поручні, тому він обійняв мене за плечі ще й штурхонув якогось неповороткого дядька, який нависав наді мною з іншого боку. Мені це сподобалося — мати охоронця. Вулицею ми йшли не в обіймах, але "запідруку" — це вже я осміліла. Потім трохи постояли біля воріт. Прощаючись, він цьомкнув мене в щоку. Просто так, по-школярськи, як сестричку. І це мені чомусь сподобалося… А наступного вечора підійшов до воріт і гукнув мене! Обізвався пес, потім вийшла бабуся, а потім і я… Ось і все.
Наші хлопці невдоволено дивилися на мене, ніби я зрадила їх усіх гамузом. Дівчата, крім подруги, вдавали, що їх ця рама не цікавить. Так я й повірила! Широкоплечий під два метри юнак, від якого заносить дорогим одеколоном і дорогими цигарками, вбраний в кращі зразки англійської легкої промисловості — і він для них порожнє місце?! Мій колишній хлопець прийшов пізніше. Побачивши мене з сусідом (ми саме танцювали), він спокійно став біля наших. І тут йому з усіх боків почали щось казати, безпардонно тицяючи в мій бік пальцями. До нього дійшло, що я танцюю не з випадковим партнером, а з тим, хто призначцв мені побачення. Він почервонів (що з цього приводу каже психологія?), рвучко розвернувся і пішов. Бай, бай, май лав!
А свого сусіда я вже майже любила! За все! За його високий зріст, за те, як він природно торкає мене за лікоть, як подає руку, як злегка притискає до себе в танці, як гаряче шепоче на вухо звичайні слова: "Хочеш пити?"
Коли сусід пішов покурити, перед тим питально зазирнувши мені в очі і покрутивши в руках цигарку, я була певна, що подруга мене задзьобає. Так воно й сталося. Вона налетіла, як коршун, і за хвилину повідала мені, скільки у нього було дівчат. Ніби це могло мене зупинити. "Ну, то й що!" — сказала я. Але подруга, що вже звідала млості не лише від поцілунків (принаймні, так вона казала!), вирішила захистити мою цнотливість. Може, навіть прикрити її… своїм тілом. "Підемо додому разом!" — запропонувала вона. "Чого б це! Ми прийшли удвох, удвох і підемо!" — відповіла я.