Я хоча й виховувалася бабусею з деякими пересторогами, та розуміла, що такий фізично розвинений юнак не міг лишатися неспокушеним. І не бачила в цьому нічого осудливого. Якби я мала хоч трохи незалежності і хоча б двадцять літ, я б сама його спокусила! Але мене зупиняла моя недосвідченість і обіцянка бабусі не скалічити себе… "То ти йому нічого й не скажеш?" — не вгавала моя подруга із своїм низьким айкю. "Ні! Хіба це щось змінить?" — відбивалася я. І справді, тільки дурепи ставлять питання своїм хлопцям: "А скількох жінок ти мав до мене?" Так буває в американських мелодрамах… Хоча мені й справді хотілося спитати… Довелося виправдовувати його перед подругою, що три роки тому ніхто не передбачав нашої зустрічі. "То ви ще не дійшли до ліжка?" — поцікавилася подруга. "Ні!" "Ну, то перепрошую…" Я вчула в її голосі розчарування — вона жадала подробиць.
Ми заснули під ранок і запізнилися до школи. Після уроків подруга знову впала мені на хвіст, але я категорично відмовилася від її компаньйонських послуг. По-перше, мені треба було навідатися у лікарню, потім — зустрітися десь у місті із татом. Я навіть збрехала, що можу заночувати в нього.
Біля бабусиного ліжка сидів тато із своєю дружиною. На тумбочці, що стояла при ліжку, вилискували боками кілька невеличких горщиків, у яких в ресторані подають печеню. Так, з харчами вони постаралися!
Певно, я не вмію приховувати свого невдоволення, бо тато якось знітився, а його дружина почала метушливо збиратися. Я подумки висварила себе і чемненько подякувала обом за турботи. Тата поцілувала в чисто поголену щоку, від якої заносило все тими ж парфумами "Дубельвіскі". Він якось жалібно мені посміхнувся.
Бабуся виглядала понервованою: ще троє хворих у палаті з важким запахом немитих тіл, хлорки і якихось ліків — все це не сприяло швидкому пониженню тиску. Вона прохально подивилася на мене: "Я не можу тут бути… Краще домовимося приватно з медсестрою, щоб колола вдома. І тиск міряла…" "Бабусю, я тільки за, але ж лікарі не дозволять!" "Дозволять! Тут все дозволяють! Лишень треба засвідчити на папері, що хтось бере на себе відповідальність. Ти ж не візьмеш?" Каюся, перше, що мені спало на думку: якщо бабуся хворітиме вдома, то можна не ходити до школи… І я гайнула коридором у пошуках лікаря.
Сивобородий дідусь із обручкою на лівій руці вислухав моє прохання і байдуже повідомив, що я не маю права гарантувати "безпечне перебування" хворої в домашніх умовах, бо школярка. От якби хтось старший, на кого можна й справді покластися. Хто ще є в родині? "Ще один онук — студент!" — я й бровою не повела. Це вискочило автоматично — не збиралася втягувати сусіда в таку справу. "Ну, якщо студент, то нехай прийде… З паспортом!" — дідусь навіть розчарувався, що йому не довелося мене довго переконувати у надзвичайній відповідальності за бабусине здоров’я.
Під вечір ми з сусідом привезли бабусю додому. Вона так розчулилася, що мало не плакала. Сусід жартував, що він хоч і собачий лікар, та міряти тиск і робити заштрики здатен навіть людям. Якщо потрібно, може й почергувати біля неї ніч. "Ну, я розумію тебе, — відповіла бабуся, — тобі не біля мене хочеться чергувати…" Значить, почала моя рідненька одужувати.
Січень — лютий
Мамі ми, звичайно, нічого не сповіщали про бабусину недугу. У неї й так клопотів доволі. Наважитися поміняти кліматичні у мови — це ж не зі Львова до Трускавця переїхати! їй доведеться ще раз витратити час і гроші на поїздку до нас, бо документи виробляють у столиці.
Я подивовую маминій підприємливості в цьому питанні. І сказала про це бабусі. "Бачиш, — бабуся поглянула на мене, зсунувши окуляри на кінчик носа, — у мами просто розв’язані руки. Вона певна, що у нас з тобою тут все гаразд… Мама поставила за мету дати тобі добру освіту за кордоном — і чітко діє в цьому керунку". "Що? — аж скрикнула я. — Освіту за кордоном? То нащо ми з тобою мордуємося над тими ідіотськими тестами?" "На всяк випадок, раптом щось завадить…"
Освіта за кордоном… Це класно! Але ж їхати звідси надовго! І полишати бабусю саму! І розлучатися з ним! Ось чому бабуся так плакала, коли мама збиралася в дорогу: вона вже знала, що й мені прийде час пакувати валізи… Може, її тиск — від передчуття розлуки?
"Але це — таємниця! — попередила мене бабуся. — Я й тобі не хотіла нічого казати, доки все не виясниться…" "А що ще має вияснитися?" "То вже мама скаже…" Я чомусь не звернула уваги на ці слова, хоча з них зрозуміло, що бабуся знала все. Ошелешена новиною, я ніяк не могла заспокоїтися. Спочатку бігала з кімнати в кімнату, потім сідала поруч із бабусею і тулила її голову до своїх грудей. ("Не називай грудьми того, чого нема!" — полюбляла підколювати мене моя подруга, у якої футболки аж тріскали). Мені хотілося зразу ж схопити слухавку, та бабуся застерегла: "Не поспішай! Я ж сказала: це — таємниця!" "І йому не можна?" "Нікому!"
Нікому так нікому. Треба звикнути до цієї новини, тоді відпаде потреба нею вимахувати, як прапорцем! Я засинала з таємним побажанням, щоб наснилося моє майбутнє. Воно мені уявлялося приблизно таким, як у прилизаних героїв серіалу про Беверлі-хілз. Звичайно, мешкати в котеджі не доведеться, але інша атрибутика "красивого життя" буде в наявності.
Другого дня я мала такий гарний настрій у школі, що не звертала уваги на кєру й укралю, які переконували нас: випускний вечір розпочнеться у школі, а продовжиться в ресторані біля Опери, і це найдоцільніше рішення, бо власник погодився на знижки… Власником там був родич кєри, і про те не знав лиш лінивий. Та мені було вже фіолетово, не хотілося ніякого випускного із нещирими словами про шкільну дружбу, першу вчительку і широкий життєвий шлях, на якому нас чекають "злети і падіння". Саме останні слова мене доводили до сказу, бо їх дерік промовляв з бринінням в голосі на кожній святковій лінійці що у вересні, що у травні.
Йшлося про гроші, які треба закласти в ресторані як завдаток, про гроші на випускний альбом, про гроші на останній ремонт класу… А я натужно мізкувала, яким чином уникнути бездарних витрат бабусиної заначки, не сказавши нікому про мамині плани. Кєра тримала в руках список учнів і допитувалася по-інквізиторськи, хто коли принесе свою частку. При цьому зауважувала, що цим буде займатися винятково батьківський комітет, а вона лиш допомагатиме "в окремих питаннях". Коли дійшла черга до мене, я промимрила щось про бабусину хворобу, і вона ковзнула поглядом повз мене, як мимо чогось бридкого. Ну й нехай! Мала я в носі їхню забігайлівку біля Опери!