Школяр

Сторінка 2 з 2

Яновський Юрій

Я з фашистами-окупантами ніколи не помирюся. Доки всі вони не лежатимуть мертві! Коли стає страшно жити серед них, я йду до повішеної жінки, змітаю сніг їй з очей і дивлюся. Мені тоді гарячіше на душі. І я гукаю: "Кари катам, кари!" Я їм вночі пускаю ракети просто в вікна. Перетинаю дроти, по яких вони розмовляють. Переставляю їхні міни на ті стежки, де вони самі ходять. Аж трусяться, коли їм треба перебігти з хати в хату. Я ще поливаю крізь дірочку їхній харч гасом, проколюю колеса на машинах та на мотоциклах, схованих по клунях. А як коли — кидаю під самі двері гранату. їм страшно, вони скоро показяться. Ото вночі як вискочать з усіх хат та як зачнуть смалити з автоматів! Це — щоб мене налякати. А я тільки гукаю: "Кари катам, кари!"

Я вирішив не давати їм пощади. Геть, проклята німото, з нашої землі! Читаю "Кобзаря" і бачу, як сонце сходить, і мама мене гладить по голові, і я сам, як Тарас Шевченко, знову живу на землі серед своїх людей...