Школяр

Сторінка 2 з 2

Тесленко Архип

— Ось, ось, — показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе... учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:

— Хе... а покажiть i батьковi!

— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.

— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря... не чув мов.

— Хе-хе... живем, значить.

— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг...

— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...

— Що таке? — питає Миколка.

— Що... бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, — думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.

А Миколка:

— Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На

тобi".

— Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:

"Найми", — каже.

— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!

Прокiп:

— А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?

— Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?

— Хм-хм... то "О".

— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?

— То "Г".

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є... ось, — знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?

— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.

— Ач який... хм-хм... i он про що зна!

— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.

Прокiп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:

— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!

— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...

— Тату... я, я до вчителя пiду.

— Чого?

— Хи-хи... хочеться.

Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"

— Що таке?

— Батько... в школу... у хторокласну... мене.

— Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю.

Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.

— А що ти? — вчитель до його.

— Ну й... ну й гарно в вас!

В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.

— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.

— В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...

— I я... А як же... як воно, як жить у такому?

— Учись — побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.

Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.

— Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.

— Хм-хм... так це... це менi пить?

— Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!

— Хм-хм... як же воно?

— Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:

— Ну й, ну й... — та й устав.

— Що? — учитель до його.

— Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...

— Учись — гратимеш.

— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, — ну й життя гарне!..

* * *

На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi...

— Миколка, це ти?

— Я... — та скривився-скривився.

— Як це ти, що це?..

— Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися...

— Бiдненький!..

— А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги крутить...

— Так ти це...

— Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв був... Так мене в поводаторi це...

Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...