Якось уночі, прокинувшись, Олег схопився з ліжка. Він згадав, що не вивчив уроку з природознавства. Нишком засвітив електрику і розгорнув підручник. Читав сторінку за сторінкою, і з кожною хвилиною в його серці зростали і тривога і сором. Як він відстав! Його товариші давно вже вчили те, про віщо він читав зараз уперше. Невже він останній учень у класі? Олег просидів над книгою майже до світанку…
Коли хлопець ступив на поріг школи, золота пір'їна погасла остаточно. І тоді стало ясно, що й не було ніякої пір'їни, а жар-птиця прилетіла тільки уві сні. Не чути сьогодні в школі дитячого галасу. І самі школярі наче змінились і споважніли. Ще б пак! Останній день у класі! А завтра чи позавтра вже будуть відомі висновки іспитової комісії і тоді — прощай, школо, до наступної осені! Хай живуть канікули, хай живе сонце й море, піонерські походи і табори!
Тільки-но Олег зайшов у клас, як його оточили товариші.
— Ти з Енеєм знайомий? — запитав суворо Омелько Нагірний.
Олег зрозумів, у чому справа, і, піднявши вгору руку, продекламував:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак…
— А хто написав "Енеїду"? — запитав Чайка.
— "Енеїду" написав Іван Котляревський! — став струнко Олег. — Зрозуміло, товаришу поет?
— Вільно! Відповідь правильна. Це в нас товариська перевірка перед іспитами, — пояснив Нагірний. — А що ти знаєш про Нечуя-Левицького?
— Про нього знає навіть баба Лукерка. Він їй, кажуть, доводиться родичем — десята вода на киселі.
— Ти Лукеркою зуби не заговорюй, скажи, що ти знаєш про Нечуя-Левицького, — наполягав Нагірний. Але й про Левицького Олег відповів точно і ясно.
— Ну, гляди ж! — застеріг Омелько і вже почав екзаменувати Галину Кукобу, яка тільки що прийшла. Потім дійшла черга до Озеркова, до Степана Музиченка.
Раптом у клас прожогом ускочила Люда Скворцова,
— Ідуть! Ідуть! — гукнула вона.
Школярі метнулись по своїх місцях. Увійшов Василь Васильович і з ним високий і огрядний представник райнаросвіти. Діти встали.
— Сідайте, — махнув рукою Василь Васильович. — Як спалось, друзі мої?
І від цього простого запитання, від спокійних ясних очей директора стало враз у кожного школяра затишно, легко на серці, і навіть у Олега зник його неспокій.
"Чого там, не провалюсь", — подумав він.
Викликали його до столу другим, відразу після Озеркова. Василь Васильович щось шепнув представникові райнаросвіти, той зацікавлено звів очі на Олега. "Мабуть, про браунінг, що я знайшов", — подумав хлопець.
— Ну, Башмачний, ти нам розкажи про героїв у творах Панаса Мирного, — сказав Василь Васильович, і Олег побачив, як у зіницях директора майнули ледве помітні іскорки. Мимоволі хлопець легенько почервонів. "Герої творів Панаса Мирного" — така була тема завдання, яке він колись списав у Галини Кукоби. Глянув на Галину — вона низько схилила над партою обличчя, мабуть, теж пригадала…
Башмачний почав розповідати.
— Гаразд, гаразд. Знаєш, — підбадьорював його Василь Васильович. — А тепер, може, перекажеш коротенько зміст "Енеїди"? Кого там вивів у своєму творі письменник… як його прізвище?
— Котляревський, — голосно сказав Олег. Він розповідав про "Енеїду", а Василь Васильович схвально кивав головою.
— Може, ви запитаєте? — звернувся він до представника райнаросвіти, коли Башмачний закінчив.
— Ні, досить, — відповів той. — Відмінно! "Відмінно! — радісно пташкою заспівало серце. — Відмінно!"
Вже наступного дня стало відомо, що шостий клас має найкращі показники. Всі відповідали на іспитах на "відмінно", на весь клас знайшлося тільки одне "добре" з арифметики у Озеркова.
— Ну, як у вас? — прибіг до шестикласників "чемпіон з шахів" Чабанчук. — Хто — кого? У нас всі відмінники! На весь клас усього двоє "посередньо" і двоє "добре". Шах вам і мат, дорогі мої друзі!
Нестримний регіт був йому відповіддю. Чабанчук скинув окуляри і хутко протер їх хусточкою.
— В чому річ? — розвів він руками. — Одне "добре"? У кого? Що таке? Я нічого не розумію!
Проте за мить він уже зрозумів. Не повіривши, Чабанчук кинувся в канцелярію, до директора. Вийшов звідти він дуже швидко й непомітно і так само непомітно сховався в своєму класі.
Олег Башмачний, відмінно склавши іспити, вирішив, що тепер, нарешті, не соромно поговорити з Василем Васильовичем на тему, яка весь час мучила хлопця. Він прийшов до директора на квартиру. Василь Васильович зустрів Олега так, наче давно чекав його до себе в гості.
— А, ось і ти, — весело сказав він. — Сідай, будь ласка.
Олег відразу ж приступив до справи.
— Василю Васильовичу, я вас дуже прошу… Допоможіть мені поступити в капітанський технікум.
Хлопець сидів червоний від хвилювання.
— Можна, — відповів директор. — З великою охотою допоможу. Наступного року у нас уже буде десятирічка, ти скінчиш її і тоді…
— Ні, я хочу зараз…
Василь Васильович серйозно, проникливо глянув на хлопця і сів з ним поряд.
— Ти не обміркував гаразд справи, Олег. Хіба ти не розумієш, що вчишся в чудовому технікумі, який готує не тільки майбутніх капітанів, але й пілотів, інженерів, агрономів, учителів, видатних партійних організаторів, славетних лікарів, артистів, художників?.. Ти тільки подумай, Олег, який чудовий технікум наша середня школа! Швидко мине чотири роки, і перед тобою відкриються широкі дороги. Ні в який технікум тебе зараз не приймуть, і коли ти покинеш школу, з тебе вийде недоук. Я знаю, що ти не захочеш залишитися Митрофанушкою, Олег.
Хлопець розумів, що Василь Васильович каже щиру правду. Від його слів не було гіркого розчарування. ^ Навпаки, директор поділяв Олегові мрії, і школяреві тепер було ясно, що він таки справді буде капітаном і водитиме в Арктиці криголами.
— Я думаю, що треба б наступної осені, — продовжував Василь Васильович, — організувати в школі гурток юних дослідників Арктики. Ми це зробимо, Олег, і оберемо тебе головою гуртка. Ти не заперечуватимеш?
Олег ніяково посміхнувся. Він згодний.
* * *
Максим защепнув на гак двері, підійшов до вікна і спустив штору. Це йому здалося замало, він ще взяв материну теплу хустку і повісив її поверх штори.
— Тепер, здається, все, — весело звернувся він до піонерів. А їх було троє. Нагірний, Озерков і Люда Скворцова цікавими очима стежили за цими діями вожатого. Вони не розуміли, що зараз має бути, і тільки на обличчі в Нагірного можна було прочитати цілковите задоволення з поведінки Максима. Адже тут була безперечна таємничість, інакше для чого ж би так щільно затуляти вікно, ходити навшпиньках і замикати двері?