За вікном завиває буря, і Сашко згадує брата Лавріна. Напевне, він зараз на катері, стоїть на вахті і напружено вдивляється в нічний морок, а може, катер наздоганяє шпигуна, порушника кордону, і братова рука сторожко застигла на холодній сталі кулемета.
Сашкові здається, що це не брат, а він сам на катері відбуває вахту і пильнує ворога. А на морі така буря, що стогне радіощогла на палубі і могутні хвилі гойдають стальний катер, мов колиску: вгору — вниз, вгору — вниз.
Сашко вгрівся в теплому ліжку, і не море його гойдає, а ліниві й солодкі хвилі міцного сну…
… Ще не було, мабуть, півночі, коли прокинувся раптом Івасик, наймолодший член в родині Марини Чайки. Йому приснилось, що його улюблений щиглик у клітці раптом засвистів так пронизливо, що забриніли шибки у вікні. Івасик вдивлявся в темряву широко розплющеними очима. За вікном свистів вітер. В кімнаті чути спокійне дихання сонного брата й діда Савелія.
Івасик лежить і думає — чому це так засвистів щиглик? А може, він і не свистів, може, це тільки приснилось?
— Діду! Дідусю! — покликав він. — А чи є у щигликів щигляча мова? А чи балакають, дідусю, морські свинки? Діду, дідусю! Я чув, як вони балакають: пі-пі-пі…
Дід Савелій спав. Івасик прислухався до його сонного дихання й зітхнув. І навіщо люди вночі сплять? Вночі стільки цікавого — можна дивитися, як блищать зорі, як викочується з-за моря величезний жовтогарячий місяць, можна слухати, як між скелями в кущах шелестять їжаки.
Івасик слухає голосіння бурі й думає: "Бідні бички, бідні краби — як їм холодно в морі! Бідні акули — плавають собі, плавають у холодних хвилях… Дід Савелій каже, що в нашому морі акул немає, але це невірно. Мабуть, десь є хоч одна, хоч поганенька акулка. Обов'язково треба, щоб була. Так далеко цікавіше".
Хлоп'я знову згадує про свого щиглика. Чи не холодно йому в хижці? Нічого дивного немає — щиглик не вкривається теплим дідовим кожухом. Правда, у пташки є пір'я, але як там воно гріє? Хай би в діда Савелія був такий кожух — не хутряний, а на пташиному пір'ї, чи не танцював би в ньому дід тропака?
Міркування цілком справедливі, отже, зрозуміло, що, турбуючись за щиглика, Івасик устав з ліжка. Тихенько рипнули двері. З темної хижки на Івасика війнуло духом сушеної калини. Але до калини домішувалися інші запахи — з хижки било гострим духом звіринця.
Хлоп'я засвітило недогарок свічки і в самій сорочині незабаром опинилося в хижці. Тут справді був "звіринець", і малий Івасик був його господарем. У тому кутку, де весною стоїть сито і в ньому сидить на яйцях квочка, тепер притулилась дерев'яна клітка з морськими свинками. Стривожені світлом, звірятка заворушились, збилися в одну купку. Дід Савелій каже, що ці створіння хоч і звуть "морськими", але він за все своє життя не стрічав у морі жодної такої свинки.
Івасик цілком підтримує дідову думку, що ці свинки і плавати, мабуть, по-справжньому не вміють. Це напевне так. Одну морську свинку Івасик довго й пильно оглядав, проте не знайшов у неї не тільки плавців, але взагалі ніяких натяків на будь-які пристрої для швидкої плавби.
На клітці з морськими свинками стоїть скляна банка з піском. Коли вірити запевненням Івасика, в банці, зарившись у пісок, зимують аж дві ящірки. Перевірити це неможливо з причини неймовірного галасу, який здійме директор звіринця, обвинувачуючи вас у порушенні спокійного сну його вихованців.
І, нарешті, останній експонат — щиглик у клітці. Івасик підняв угору руку з недогарком, щоб краще роздивитись свого улюбленця. Щиглик стояв на одній ніжці на перекладинці. Він спав, сховавши під крило голівку. Невідомо від чого — чи то йому снився страшний сон, чи, може, від холоду — щиглик дрібно тремтів усім своїм маленьким тільцем.
Як досвідчений господар, який знає, що йому треба робити, Івасик поставив недогарок свічки на глиняну долівку. З гака на стіні він зняв старий дідів піджак і з усіх боків обгорнув ним клітку. Пташка прокинулась, застрибала з перекладинки на перекладинку. "Так ось не буде холодно, — подумав хлопчик. — Спи, щиглику, спи…"
Зненацька він зупинився, прислухаючись. Крізь завивання вітру і шум моря Івасик ясно почув далекі глухі постріли. Він кинувся в кімнату й відчинив кватирку. Холодним струмком влетів у хату вітер і зашелестів на Сашковому столику папером. І знову долинули звуки далеких пострілів.
— Сашуню! Стріляють, стріляють! На морі!
Сашко прокинувся і побачив біля себе схвильованого Івасика.
— Стріляють! На морі! — безперестану повторював хлопчик.
Сашко скочив з ліжка. Він висунув у кватирку голову й напружено слухав. Якусь хвилину чути було тільки пронизливий свист вітру і шум прибою. І раптом десь далеко на морі прокотився короткий дріб кулемета.
Вітер підхоплював приглушені звуки далеких пострілів і з лютим посвистам зникав з ними в нічній темряві…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Розмова Кажана з Олегом.
Оповідання про порушника радянського кордону
Коли Олег побачив за вікном Кажана, хлопця пронизала думка, що старий якимось чином довідався, де подівся його лист, і тепер йому все відомо. Значить, не випадково сидів він на ґанку! Кажан полює тепер на Олега, наче на куріпку.
— Хто там? — спитав батько.
— Ка… Кажан… — прошепотів Олег.
Хлопець побачив, як на батьковому обличчі з'явився вираз незвичайного здивування.
— Кажан? Ти кажеш — Кажан?
Батько притулив лоба до шибки й гукнув:
— Чого вам треба?
Що відповів Кажан, того Олег почути не міг. Але батько повернувся до сина і ще з більшим подивом, навіть трохи розгублено, вимовив:
— Він просить тебе, Олег, вийти до нього на ґанок.
Олегові зробилося раптом жарко, потім холодно. Він не пам'ятає, що відповів батькові, як накинув на плечі кожушок. Розлючений холодний вітер стрибнув хлопцеві на груди. Стукнули за спиною двері, і Олег опинився на ґанку.
Після світла його очі нічого не могли розібрати в густій темряві, яка сунула з усіх боків — чорна, волохата, як вовна. І дивно — знову незвичайний спокій опанував хлопця. Тільки на скроні швидко пульсувала гаряча жилка.
Біля ґанку почулись важкі кроки, і ось ціпок застукав по східцях. Чорна постать старого Кажана з'явилася перед хлопцем. Олегові здалося, що він відчуває на своєму обличчі гаряче дихання непроханого гостя.