Івасик спав. Лікарі навмисне обрали такий час, щоб побачення з матір'ю не схвилювало хлоп'яти. Його маленький ротик був піввідкритий, але хлопчик дихав рівно і спокійно — уперше після того, як його поклали на це ліжко.
Мати мовчки схилилась над коханим личком. Вона довго й мовчазно дивилась на нього, вона бачила сполотнілі щічки свого сина, свого Івася, його загострений дитячий носик, синці під очима… Хлопчик спокійно спав. Він не чув, як материні губи торкнулись його лоба, як гаряча материна сльоза капнула йому на волосся. Марина пристрасно і беззвучно цілувала цю сонну голівку, жадібно вбирала в себе такий знайомий і хвилюючий запах малого горобеняти, що йшов від рідного русявого волоссячка, і цього запаху не міг забити навіть гострий дух карболки в палаті.
Матері здалося, що вона побула біля сина тільки одну коротку мить, коли до неї підійшов той же сивобородий професор і пошепки сказав, що їй треба вже йти.
В передпокої Марина зустрілася з дружиною лікаря Кукоби.
— Дякую вам… Від щирого серця дякую… — потисла їй руку Марина. — Я чула, що ви весь час біля мого Івасика.
— Я теж — мати, — відповіла дружина лікаря.
* * *
Радісну звістку про те, що Івасеві Чайці лікарі дозволили встати з ліжка і пройтися по кімнаті, перший почув від Галининої матері Омелько Нагірний. Він стрімголов кинувся бігти вулицею. Перехожі збентежено давали йому дорогу. Омелько біг, вимахуючи картузом, і кожному стрічному гукав:
— Ходить по кімнаті! Ходить по кімнаті!
Ніяких пояснень не треба було давати. Всі з першого слова розуміли, про кого йде мова. Звістка покотилась Слобідкою, як луна.
Омелько прибіг до Максима Чепурного. Наче буря, розчинив він навстіж двері і ледве не збив з ніг стареньку матір вожатого.
Максима не було вдома. Захеканий, упав Омелько на стілець. Він хотів гукнути своє "ходить по кімнаті!", але слова застряли йому в горлі. Він побачив на столі розгорнутий папірець і встиг прочитати:
"Шановний тов. Чепурний!
Повідомляємо, що Вашу п'єсу "Любий друг" до друку в журналі ухвалено. Згідно з вашим проханням, її буде видруковано під псевдонімом Іксігрек".
Далі стояв підпис секретаря редакції. Омелько повільно підвівся. На його обличчі ясно було написано і подив і розчарування…
— Так ось хто Іксігрек! Максим! Ми розіграли п'єсу, а він… він "розіграв" нас…
Автором п'єси справді був вожатий. Після випадку, коли Олег списав у Галини завдання, Максим дуже замислився. За Башмачного й Галину він був певний, що ніхто з них тепер уже не буде списувати. Але, крім цих двох, у школі було чимало завзятих "описувачів". Вони не пропускали жодної нагоди скористуватися з чужої роботи. Не кажучи вже про підказування, деякі школярі дуже часто вживали шпаргалок. В одного п'ятикласника долоні й нігті завжди були прикрашені коли не цифрами, то назвами річок, архіпелагів, вулканів…
Розмови й покарання впливали мало. Тоді у вожатого з'явилась думка написати на цю тему п'єску. До іспитів поставити її на шкільній сцені не вдалося, і свій намір вожатий виконав пізніше, сховавши своє авторство за вигаданим таємничим Іксігреком.
Коли Нагірний випадково довідався, хто справжній автор п'єси, за Максимом ствердилася незаперечна слава драматурга.
— Ну що ж, — погодився вожатий, — хай буде драматург. Обізвався грибом — лізь у кіш.
* * *
Небезпека минула, і малий Івась хутко видужував. У всій країні не було такої людини, яка б не чула цієї крилатої радісної звістки. Одні довідались про це з газет, другі по радіо, інші почули на вулиці, в кафе, в установі, в театрі…
І знову полетіли в Слобідку листи й телеграми — радісні, зворушливі, а разом з ними почали надходити Івасеві Чайці таємничі пакунки. Пакунки були великі й маленькі, зашиті в полотно, на них синім чорнильним олівцем було написано адресу. А на деяких і адреси не було, тільки стояли якісь смішні каракулі, з яких з великими труднощами складались два слова: "Івасеві Чайці" або "У Слобідку Івасикові". І жодний такий пакунок не загинув, бо кожний службовець на пошті знав, якому Івасеві його надсилається.
Прокинувшись уранці, Івась опинився раптом у казковій країні іграшок. З кутка на нього дивилось опудало полярної лисиці, надіслане зимівниками з острова Врангеля, а навколо всю підлогу було заставлено ведмедями з чорними намистинами замість очей, довговухими зайцями, слонами, які ритмічно хитали головами, мавпами, бегемотами, страусами на дротяних ногах… На столику лежала сопілка з бузини, любовно зроблена дитячими руками, стояли іграшки, вирізані з дерева, фігурки людей і тварин, виліплені з глини юними скульпторами.
Що ж трапилось? Це не сон? Ні, знайома палата в лікарні. Хлоп'я сиділо на ліжку, не знаючи, на якій іграшці спинити погляд… І зненацька знайома пісня пташки вразила Івася. Він глянув на відчинене вікно і завмер: на лутці стояла його клітка, а в ній вистрибував любий, знайомий щиглик.
Хлопчик зірвався з ліжка, його босі ноги затупотіли до вікна. І тут він побачив те, чого раніше не помітив. Поряд з кліткою тьмяно зеленів невеличкий акваріум з морською водою, в ньому плавало вгору і вниз якесь кумедне створіння.
— Коник! Морський коник! — несамовито крикнув на всю палату Івась. З незвичайною гостротою, вперше після хвороби, відчув він солоний вітрець, що влетів у кімнату, міцний запах моря, побачив небесну блакить і сонце… Йому захотілось бігати, стрибати, ловити крабів, голосно сміятись…
— Мамо! — покликав він. — Мамочко! — і побачив на порозі матір.
Смішний у своїй білій, довгій до п'ят сорочці, він міцно, до болю, стиснув рученятами материну шию. В буйному захопленні від моря і сонця, від чудесної армії іграшок, від нестримної радості в невгамовному серці він міцніше й міцніше стискував шию матері і, задихаючись, шепотів:
— Задушу… Ось так… Ось так я тебе… люблю!..
І цієї хвилини за його спиною почувся голос лікаря Кукоби:
— Еге! Ось як? Ні, ми таких силачів не можемо тримати в лікарні. Збирай лишень іграшки в мішок і катай додому. Подайте йому штани, та швидше!
Примітки
1
Неп — нова економічна політика, тимчасово запроваджена партією з 1921 по 1927 р.
2
Кімбур — так на Одещині рибалки звуть північно-східний вітер. Молдавка — вітер із заходу.