Невимовний сором пік серце. Усі довідаються… Увесь клас…
— Олег! Слухай… Ти нікому не скажеш… Ти віддаси мені.
— А далі що…
— Слухай… Я допоможу тобі по літературі…
— Мені й так хочуть допомогти, та я не хочу. Хіба я сам не зможу визубрити?
— Та хіба треба зубрити? Треба…
— О, нотацію вже збираєшся читати! Ти краще ось що…
На мить Олег замислився.
Галина напружено чекала, що він скаже.
— Ти ось що… Дай мені списати домашнє завдання… По… по літературі. Я й сам би написав, та… мені сьогодні дуже ніколи. Розумієш? А завтра треба подавати роботу.
Дівчинка стояла, наче приглушена громом.
— Списати?.. — пролепетала вона.
— Ну да. І я тоді записку на твоїх очах — раз-раз, і готово! На двісті клаптиків подеру.
— Олег, я не можу цього зробити!
— Не можеш?
— Це нечесно, чуєш? Я нікому ніколи не давала списувати. Від цього тобі буде не користь, а, навпаки, тільки…
— Знову нотація? Нечесно? А такі записочки писати, та ще й на уроці, чесно, по-твоєму?
— Довідаються…
— Ніхто не довідається. Я не слово в слово списуватиму. І своє щось додам. Ти не турбуйся про це.
— Олег!..
— Еге ж, мене так звуть. А записочка все ж таки в мене. І завтра я прочитаю її перед усім класом. Побачимо тоді, хто буде дурнем — ти чи я.
Того вечора у Галини були дуже засмучені очі. Вони були великі-великі від суму, ці очі з довгими віями.
Батько стривожився. Він давно вже не бачив такою своєї дочки. Навпаки, Галина останні дні була особливо веселою й життєрадісною. Вона чекала приїзду матері, світило квітневе сонце, і над морем було таке блакитне небо, таке небо, що хотілося мати за плечима нестримні, незламні крила.
На батькове запитання про причину суму Галина відповіла неохоче і трохи зніяковіло. Навіть батькові вона соромилась розповісти правду про записку і про свій злочин. Так, до цього примусив її Олег — дівчинка таки дала йому списати завдання "Герої творів Панаса Мирного". Ось що мучило Галину, ось чому вона була така похмура й сумна.
Коли другого дня її зустрів Олег, дівчинка відвернулась від нього і хотіла пройти мимо. Та він затримав її.
— Чому ти дмешся? Гніваєшся? Адже я подер записку — чого ж тобі ще?
Галина мовчала.
— Даремно ти злостишся. Нічого поганого ти не зробила. Я сам потім добре все вивчу, весь урок. І роботу потім напишу — сам для себе. Мені тільки ці дні ніколи. От і все.
До них підбігла Люда Скворцова.
— Про віщо ви тут? Щось цікаве?
— Цікаве, — відповів Олег, — тільки тобі не скажемо.
— І не треба. І просити не буду. Значить — секрет? У мене самої, слава аллахові, секретів досить. Ціка-аво! — заспівала вона. — Ціка-аво! У Олега з Галиною якісь секрети!
За два дні Василь Васильович повертав учням роботи по літературі. Галина з жахом побачила, що ні їй, ні Олегові Василь Васильович зошитів не віддав. Олег сидів червоний, сперши на кулак підборіддя. Галина озирнулась на нього, і їхні погляди зустрілися. Олег відвернувся, але в його очах дівчинка встигла прочитати. "Впіймались!"
В тиші класу уривчасто прозвучав голос Василя Васильовича:
— Кукоба!
Галина здригнулась і встала. Вона стояла бліда, спустивши очі додолу.
— Башмачний!
Дівчинка чула, як устав з-за парти за її спиною Олег.
Учні, нічого не розуміючи, перезирались. У класі стало раптом зовсім тихо, як буває в природі перед грозою.
— Кукоба і Башмачний, вийдіть сюди, щоб вас усі могли бачити, — знову пролунав голос Василя Васильовича. — Це твій, Кукоба, зошит?
Галина кивнула головою.
— А це твій?
— Мій, — тихо промовив Олег.
— Слухайте уважно, — звернувся Василь Васильович до класу, — я вам зараз дещо зачитаю з робіт цих двох (директор кивнув на Галину й на Олега)… цих двох… учнів.
Він узяв зошит Кукоби і почав читати:
— "Найкращі твори Панаса Мирного — роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та повість "Лихі люди". Головний герой роману "Хіба ревуть воли…" — Чіпка. Хто такий Чіпка? Це сільський парубок. Важке злиденне життя та панський гніт призводять до того, що Чіпка стає розбійником. Панас Мирний в образі Чіпки показує в своєму романі протестанта проти панського ладу, проти залишків кріпацтва".
А тепер з роботи Олега Башмачного:
"Найкращі твори Панаса Мирного — повість "Лихі люди" та роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Головний герой роману "Хіба ревуть воли…" — Чіпка. Хто такий Чіпка? Це парубок із села. Панський гніт та важке злиденне життя призвели до того, що Чіпка робиться розбійником. Панас Мирний в образі Чіпки показує в своєму романі протестанта проти залишків кріпацтва".
Учні завовтузились, зашепотіли, а Василь Васильович читав далі:
— У Галини Кукоби:
"Письменник пояснює соціальні причини появи такого протестанта. У Чіпки багатії віднімають останній клаптик землі. Чіпка не знаходить правди. Але не знаходить і революційного шляху".
У Олега Башмачного:
"Письменник пояснює соціальні причини появи такого протестанта. Багатії відняли у Чіпки останній шматок землі. Чіпка не може знайти правди. Але не знаходить і революційного шляху"…
— Досить, — закінчив Василь Васильович. — Я далі читати не буду. Так усе з початку до кінця. Те, що в зошиті Башмачного, знайдемо майже дослівно і в зошиті Кукоби. Я питаю — що це означає?
Галина й Олег стояли мовчазні, не сміючи глянути у вічі ні директорові, ні своїм товаришам. Тоді хтось із школярів голосно сказав:
— Вони списали. Одне в одного…
— Списали… — зашелестів клас.
— Справа ясна, — сказав Василь Васильович, — справді списали, тільки не обоє, а один з них списав у другого.
І тут глухо прозвучав голос Олега:
— Василю Васильовичу… це я списав… І я даю слово, що…
— Почекай трохи, слово даси потім. Що ти скажеш, Кукоба?
Галина підвела голову. Яка ж вона важка була зараз, ця голова! Як же важко було глянути на клас! Хоч би один підбадьорюючий, співчутливий погляд!
— Василю Васильовичу… Башмачний списав у мене, і я…
Галина запнулась.
— А ти — що?
І тут знову обізвався Олег:
— Я дуже просив, і вона… той…
Дівчина метнула очима на Башмачного. Він багато встиг прочитати в її погляді. Він зрозумів — слово "записка" не повинно зірватися з уст.
— Башмачний просив… І я дала йому списати…
Ніколи не бачили школярі Василя Васильовича таким розгніваним. Його пальці тремтіли, блакитні ясні очі потемніли, він увесь палав щирим, глибоким обуренням.