— Я хочу записатися в школу, — нарешті вимовив він. — Я вже знаю жи — жук, си — змія… І потім о — бублик і ги — гусяча шия…
Новий вибух реготу покотився в класі. Ледве стримуючи сміх, Євгенія Самійлівна гукнула учням:
— Тихше, діти. Не забувайте, що й ви були такими малюками!
І, поклавши на плече Івасикові руку, перепитала:
— То як ти кажеш? Ги — гусяча шия? В який же клас ти хочеш поступити?
Івасик трохи подумав, глянув на брата й серйозно відповів:
— Та в який запишете, аби разом з Сашком…
Задзеленчав дзвінок. Учні веселою юрбою оточили нового "школяра".
— Ось що, Івасю, — сказала Євгенія Самійлівна, — давай ми з тобою умовимося так: ти повинен трохи підрости і через рік-другий прийдеш до нас у школу. Гаразд?
Івасик поміркував і урочисто згодився.
* * *
Настав нарешті день, коли вийшов з друку літературний журнал шостого класу "Відмінник". Він був великого формату, як личить справжньому поважному журналові, яскраве море синіло на обкладинці, а на першому плані посміхалися обличчя двох школярів. Уже глянувши на таку обкладинку, кожен з читачів мав багатозначно сказати: "Оце да-а!" Але головне, звичайно, в змісті. І зміст "Відмінника" ніяк не поступався перед обкладинкою. Він був таким же барвистим, таким же соковитим.
Після передової, що мала назву "Від редакції (у ній було привітання читачам новонародженого журналу), на другій сторінці красувався вірш Сашка Чайки "Зустріч з моєю матір'ю". Незабаром багато школярів декламували цього вірша, його переписали собі навіть дехто з учителів, і слава шкільного поета цілком утвердилась за Чайкою.
Якось у клас вбіг збуджений Стьопа Музиченко.
— Громадяни, "Широкий шлях" вийшов! — гукнув він.
Ця звістка найбільше схвилювала Сашка. Адже він редактор, і коли виявиться, що "Відмінник" гірший від альманаха семикласників, то червонітиме з цього весь шостий клас. Сашко не витримав і на великій перерві пішов до Чабанчука. Той з урочистим виглядом показав Чайці альманах. Це був великий зошит, у ньому було, напевне, втроє більше матеріалу, ніж у "Відміннику", він мав самих оповідань не менше десятка, не кажучи вже про вірші.
— Ну як? — самовпевнено посміхнувся Чабанчук. — Шах і мат вашому журнальчику. Куди вам, і порівняти не можна…
— Порівняти справді не можна, — спокійно сказав Сашко.
Чабанчук насторожився.
— А що? Я ж кажу…
— Та й я кажу, — так само спокійно продовжував Сашко. — Не альманах, а звичайний зошит.
— Як? — обурився Чабанчук. — Це безвідповідальна заява.
— Дуже просто. Не зуміли ви художньо оформити. Бачили, яка обкладинка на "Відміннику", які малюнки в тексті? А у вас? Дрібненьке малюваннячко, візерунки якісь недотепні…
— Ха-ха-ха, — засміявся Чабанчук. — Малюнки! Ха-ха-ха!.. Ти, голубчику, забуваєш, що це альманах сьомого класу. Розумієш — сьомого! Нам не потрібні малюнки. Вони цікавлять тільки шестикласників, а ми… ми всю увагу звернули на зміст.
Але з кожною хвилиною Чабанчук втрачав свою самовпевненість. Сашко бачив, як швидко заморгали в нього повіки під скельцями окулярів. Він, мабуть, не чекав почути неприємні зауваження від "якогось шестикласника".
— Зміст… Почитаємо й зміст, — сказав Сашко, — але зовнішній вигляд, Чабанчук, — це не цяцька для ляльки. Приємно взяти в руки красиву книжку. А зміст… Стривай, що це за вірш?
І Сашко голосно прочитав:
Шумить синє море,
Шумить і шумить,
Наче моє воно горе,
І не стихне й на мить…
— Оце такі вірші вміщено у вашому альманасі? Оце такі вірші? — вигукнув Сашко.
— Вірші? Ну да, що ж тут? Хороший вірш, — закліпав повіками Чабанчук.
— Оце такий хороший вірш? Тут і ритму немає, і взагалі ці рядки швидше скидаються на прозу, ніж на поезію. А оце "горе" вже зовсім ні до чого. Мабуть, лише для рими.
Чабанчук все ще намагався оборонятись.
— Не сміши мене, будь ласка, дорогий Чайка, і швидше давай мені альманах. Я не допущу, щоб твори семикласників були темою для критиків-нездар. Я не кажу, звісно, про присутніх. Але тобі треба знати, що в морському шумі немає ніякого ритму, отже, цілком зрозуміло, що і у вірші про море автор навмисне уникав ритму.
— А мені здається, що автор уникав написати хороший вірш, — спокійно зауважив Сашко.
— Коли так — нам немає про що говорити далі, — і Чабанчук, схопивши "Широкий шлях", повернувся до Чайки спиною. Але цим він, звичайно, нічого не довів, і незабаром шкільна громадськість мусила визнати, що альманах сьомого класу і оформленням і змістом стоїть нижче "Відмінника". Не було в альманасі ні хороших віршів, ні чудових спогадів Євгенії Самійлівни, ні статті Василя Васильовича про планети, ні фантастичного роману Яші Дерези. Все це мав "Відмінник".
Піонервожатий взяв у руки акуратний, переписаний на машинці журнал і сказав:
— Оце розумію! І в руках приємно держати. Даремно носився Чабанчук зі своїм альманахом, як баба з печерицею.
Піонервожатий мав рацію. І треба сказати, що коли б не він, "Відмінник" не мав би такого чудового вигляду. Дванадцять малюнків зробив піонервожатий для журналу. І малюнки ці були у фарбах, прекрасні малюнки, які ілюстрували вірші, роман Яші Дерези і наукову статтю Василя Васильовича.
Навіть Олег Башмачний — і той зрадів перемозі своїх товаришів. Адже "Відмінник" — це шостий клас, це обличчя учнів шостого класу. Проте довго радіти Олегові не було часу. Ніколи думати про журнал хлопцеві, в якого думки далеко важливіші. Олег тепер уже знав, який привид він бачив на шкільному горищі. Про "сеанс гіпнозу" довідався весь клас, і багато школярів сміялося з Нагірного. Олег лютував — коли б не Омелько з своїми безглуздими витівками, дуже можливо, що скарб уже був би в Олегових руках.
Яка шкода! Тепер знову пробирайся на горище, знову хвилюйся, знову шукай і надійся. Надіятися — ще добре, але значно гірше, коли вслід за надіями надходить гірке розчарування. Проте цього, напевне, не трапиться. Скарб на горищі. Безперечно, він добре захований. Але коли знаєш, де саме треба шукати, тоді справа удвоє полегшується.
"Сеанс гіпнозу" мав для Олега і свій гарний бік. Адже тепер можна остаточно переконатись, що невідомий з зеленими очима і чотирма пальцями на руці не стрінеться Олегові. Коли б на горищі хтось був, його, напевне, побачили б школярі. Можна припустити, що невідомий добре сховався і його не помітили. Але чому буде той невідомий так довго переховуватися в школі?