Самітне й сумне хлоп'я зовсім загубилося в людському натовпі. Ніхто не звертав на нього уваги, наче й не було його тут, наче не його мати одержала славний орден. Івасик почував себе зайвим і чужим у цьому колі незнайомих людей. Усі вони голосно балакають, тримають подарунки, готуються до зустрічі. А про нього, про Івасика, забули всі на світі. І патефон — найкращий подарунок, а на глиняного півника і щиглика мати навіть не гляне.
Гарячі сльози підступили до очей. Івасик одвернувся до стіни й тихенько заплакав у куточку, та знов ніхто його не помітив, ніхто не обізвався жодним словом…
Хлоп'я забилося в хижку, у свій "звіринець". Тут не було незнайомих людей, тут жив у клітці любий щиглик. Івасик гладив рученятами клітку й ніжно прощався з своїм улюбленцем.
— Щиглику… Прощай, щиглику! — проказувало хлоп'я, а на серці було в нього непривітно й боляче, бо, напевне, патефон кращий від інших подарунків…
Грім оплесків сповістив, що приїхала мати. Як же всі заметушилися, як усі кинулись назустріч! Івасик залишився позаду всіх, притиснутий до стінки. А матір посадили за стіл, усі вітали її, ставили перед нею коштовні подарунки. Але материні очі ще з порога кімнати все. шукали когось навколо. І, нарешті, мати голосно запитала:
— А де ж мої сини? Де Івасик, де Сашко?
І вже зовсім голосно гукнула:
— Івасику, де ти?
В її голосі бриніла турбота.
— Де ти, мій маленький синочку?
І тоді всі раптом згадали про Івасика. Всі раптом почали шукати й кликати його, і хлоп'я обізвалось:
— Я осьдечки, мамо, я в куточку!
І враз усі гості розступилися, і мати, кохана мати, була біля нього. Вона пестила й цілувала сина, а він гладив рученятами її щоки й щасливо усміхався. Тоді з другого боку, з натовпу, винирнув Сашко.
— Мамо, матусю, я написав тобі вірша, — говорив він, цілуючи матір. Та в цей час, щось згадавши, Івасик сказав:
— Почекайте, я зараз!
Він побіг у хижку й повернувся, несучи в одній руці клітку з щигликом, а в другій — глиняного півника.
— Мамо, це тобі, — сказав він поважно, подаючи подарунки. Голова артілі поставив перед матір'ю патефон, та вона наче й не бачила його. Вона взяла клітку й півника, притулила його до губ, і глиняний півник голосно свиснув на всю кімнату.
— Ось хто приготував мені найкращий подарунок! — весело сказала мати і ще раз дмухнула півникові в дірочку на хвості. — Який хороший півник, який чудовий щиглик!
Вона обнімала і клітку з щигликом, і Івасика, ї Сашка. Тоді Сашко вийшов наперед, розгорнув папірець і почав читати:
Зустріч з моєю матір'ю
О мамо, знов твоє обличчя
Всміхається мені,
Велика партія
Нас кличе
До перемоги, до борні!..
Він на мить зупинився, схвильований, збуджений радістю, і тоді продовжував голосно й упевнено:
Як ти,
Я працюватиму сумлінно,
Не відступлю у боротьбі
І вчитись тільки на "відмінно"
Даю обіцянку тобі.
О мамо, знову золотою
Твоє лице
Усмішкою зорить.
Як не пишатися тобою
І як
Тебе такої не любить?
І знову моря шум солоний
І трудовий щасливий день.
Як зірка — орден твій червоний
І свято радісне пісень!
Розчервонілий і схвильований, Сашко передав матері вірша. Ляснули такі оплески, що затремтіли шибки, і всі тоді побачили, як по щоці у матері котиться блискуча прозора сльоза.
— Сашуню… І ти, Івасеньку… Спасибі вам, мої дітки, за такі хороші подарунки, — вимовила вона і хусткою змахнула сльозу.
Мати сиділа за столом, на грудях у неї червонів орден, поруч сидів дід Савелій, він уже встиг випити червоного вина, дідові було дуже весело, і день сьогодні такий радісний і незвичайний…
— Ану, втніть, — просив дід музикантів, — ану, отакої, як сьогоднішній день.
А гості дуже хвалили і Сашка, і Івасика. Тітка Секлета сперечалася з дідом Гурієм, на кого схоже хлоп'я.
— Ось не балакайте, — переконувала тітка, — на матір воно схоже, як з ока випало.
— На покійного батька, — заперечував дід Гурій. — Кістка й латка батькова.
— Га? Латка? — встряв у розмову дід Савелій. — Гай-гай, забули вже про латки, забули…
Івасик обняв матір за шию, зазирав їй у вічі і шепотів щось на вухо ніжне-ніжне й хороше…
А потім усі побачили, як хлопчик раптом скривився й гірко заплакав.
— Чого ти? — сполошилась мати.
— Щи… щи… щиглика дуже мені… шкода, — ледве вимовив крізь сльози Івасик.
І всі тоді так голосно засміялися, що в хлоп'яти враз висохли сльози, а мати сказала:
— Івашечку, щиглика я тобі дарую назад і ще дарую тобі теплу шапку, в Москві для тебе купила…
Хтось сіпнув Сашка за рукав. Він озирнувся й побачив біля себе Яшу Дерезу.
— А здорово ти написав, — зашепотів він. — У журналі нашому треба вмістити, і орден дуже гарний, то ж яка честь і нагорода яка твоїй матері! А я оце тільки-но прийшов. Сидів усе вдома та думав — як би його такий апарат зробити, щоб на самісіньке морське дно, кілометрів на десять, міг спуститися з людьми.
Він зітхнув.
— Поки що нічого не придумується, Сашко. А от виросту — обов'язково збудую такий апарат.
Сашко глянув у вічі своєму товаришеві і побачив там таку тверду впевненість, що відразу повірив у цей глибоководний майбутній апарат.
— Безумовно зробиш, Якове.
— І що воно там може бути — на такій величезній глибині? — задумливо продовжував Дереза. — Жодна людина ще не спускалась глибше, як на один кілометр. І що там може бути — на дні? Напевне, зовсім ще не знайомі людям глибоководні риби, химерні тварини, водорості. Там усе світиться, Сашко, на глибині, себто всі живі істоти. Я читав книжку про це — от де цікаво!
Непостійна була натура в Яші Дерези. У нього що не день, то й нове якесь захоплення. Прочитає про морську війну, про торпеди, про підводні човни, — і вже обов'язково сидить і майструє модель міноносця. Зробить міноносця — захопиться польотом на Місяць, сидить тоді й думає про це, ракетоплан бачить в уяві, солодко мріє і страшенно фантазує.
Останнє захоплення Яші — це батисфера, підводний світ. Він міг би розмовляти на цю тему цілісінький вечір, та Марина Чайка почала розповідати про свою подорож до Москви, і в кімнаті всі стихли. Всі захоплено слухали. Марина розповіла, тоді налила золотого вина, встала й високо піднесла вгору повну, аж по вінця, чарку.