Директор дивиться на ляпку, на сторінку з підкресленими червоним олівцем помилками, дивиться на скалічене "дозвілья" і зітхає. Ці помилки тривожать його, за ними він бачить щось більше. Василь Васильович уже переконаний у тому, що в Галини якесь горе.
— Завтра ж треба поговорити з нею, — вголос каже директор. І його слова глухнуть під стелею. Від несподіваного звуку людського голосу, здається, здригається в кутку мовчазна підзорна труба. Гуркоче за вікнами прибій.
І ще був один зошит, над яким сидів того вечора, замислившись, Василь Васильович. І в цьому зошиті були помилки, але цілком іншого характеру. Видно, що власник зошита завжди кудись дуже поспішає, коли не на ділі, то в думках, але поспішає страшенно. Видно, що він дуже заклопотаний, у нього є, напевне, справи далеко важливіші, ніж оцей диктант.
Зошит належав уже знайомому нам Олегові Башмачному. Йому ніколи було написати повністю навіть своє прізвище, і на зошиті стояло: "Оле Башм". В його диктанті рясніли слова з пропуском літер, слова, в яких хтось відкусив кінець, і вони мали такий вигляд: "велосипе", "годинни", і ще було тут якесь чудне і вже зовсім незрозуміле слово — якесь "чкурало".
На цьому "чкуралі" спіткнувся навіть досвідчений у подібних таємницях Василь Васильович. Дуже шкода, що він не був редактором піонерського журналу. Багато слів з Олегового диктанту можна було б умістити в такий журнал як цікаві головоломки.
Безумовно, Олег Башмачний блукає думками в якихось далеких заповітних краях. Він часто замислюється, тоді його очі оповиває туманна поволока: видно, що хлопець палко мріє про щось прекрасне і, може, недосяжне. Не раз у школі на перерві нишком спостерігав Олега Василь Васильович. І говорив з ним, розпитував тепло, по-дружньому. Але мовчить Олег. Затаїв щось у своєму серці й мовчить.
Часто, ніби скинувши з себе мрійливі сни або уявляючи себе героєм якихось подій, Олег Башмачний, мов лев, кидався на товаришів. Він розпочинав бійку і, розпалившись, уже не пам'ятав, де він і що з ним. Тоді в учнів вискакували синяки під очима, вони ходили з ґулями, а Башмачного кликали до директора. Не знав ще тоді Василь Васильович, з якою заявою прийде до нього Олег. Та про це пізніше.
Інші зошити трохи заспокоїли Василя Васильовича. Він поставив дванадцять "відмінно" і вісім "добре". І коли б не "погано" в Олега і "дуже погано" в Галини Кукоби, Василь Васильович відчував би цілковите задоволення. Не знав директор школи, що цього пізнього вечора (було вже дев'ять годин) Олег Башмачний блукає біля його будинку, дивиться на освітлене вікно кімнати і, не сміючи зайти, тремтить і від холоду, і від страху.
Скінчивши переглядати зошити, Василь Васильович узявся до книжок. Він розкрив свою улюблену "Астрономію", але мусив вийти на дзвінок у коридорі й відчинити двері.
Двоє школярів і піонервожатий Максим ускочили в коридор. Вони справді вскочили, наче за ними гнались вовки. Але причина такої жвавості була в холодному вітрюгані з добрячою порцією колючого снігу. Хлопці добре намерзлись і, опинившись у теплому коридорі, насамперед енергійно взялися розтирати задубілі пальці.
Незабаром усі троє сиділи в кімнаті й навперебій розповідали Василеві Васильовичу про чудесну ідею, яка виникла в повній натхнення голові Сашка Чайки.
— Ви пробачте, що ми так пізно зайшли до вас, — почав піонервожатий.
— Але ж треба було зайти, неодмінно треба! — доповнив Сашко.
— Ідея! Ідея в Сашка Чайки, Василю Васильовичу! — поспішав розповісти меткий Омелько Нагірний. — Ми вирішили організувати…
— Якийсь новий гурток? Чи не так? — усміхнувся директор школи, лукаво позирнувши на Омелька. — Може, це буде гурток вивчення кратерів на місячних вулканах? Що? Ні? Ну, тоді, напевне, гурток по відшукуванню на березі Чорного моря єгипетських мумій? Знову не вгадав?
І, не витримавши більше свого підкреслено поважного, удаваного тону, Василь Васильович весело засміявся. Він чудово знав цього невгамовного Омелька Нагірного. Той завжди мугикав якусь пісеньку, завжди витанцьовував (і до того ж принципово на одній нозі), але найголовніше те, що Омелько Нагірний — організатор і незмінний голова різноманітних чудернацьких гуртків у класі.
Це він організував "Гурток новітніх методів здування й удосконалення шпаргалок". Як керівник цього гуртка, він мав свого часу не зовсім приємну розмову з директором, і гурток помер безславною смертю. Зате інший організований Омельком гурток — "Таємна ліга боротьби з суєвір'ям" — тримався місяців зо два і загинув тільки завдяки зраді секретаря "ліги" Яші Дерези, який посварився з Омельком.
— Ну, виходить, що не вгадав? — сміявся Василь Васильович.
— Не вгадали, ніяк не вгадали, — засміялись і хлопці.
— Літературний журнал! — вигукнув Сашко Чайка.
— О! Журнал! Чудово! — і очі в директора враз набрали серйозного вигляду. — Ну, це вигадка вже не Омелькова. Це, напевне, ідея Сашка Чайки. Молодці! Гарна справа!
Всі четверо почали захоплено обговорювати, які розділи матиме майбутній журнал.
Сашко, звичайно, наполягав на тому, щоб кожний номер заповнити оповіданнями й віршами. Головне — віршами.
— Ну аякже! — сміявся піонервожатий. — Сашкові не дай обідати — і нічого. А не дай олівця й паперу — помре! Слово даю — помре!
— Тільки ти щоб самостійно, — зауважив Омелько. — Щоб не було так, як у Пушкіна. А то скажуть — здув.
— Ні, в Сашка не буде так, як у Пушкіна, — запевнив піонервожатий. — У Пушкіна краще виходило. Згодний, Сашко?
— Може б, і відділ астрономії відкрити? — податі думку Василь Васильович. — Яка це цікава наука, друзі мої! Яка наука!
Коли б надворі не завивала буря і коли б це був не січень, а травень чи липень, Василь Васильович, безперечно, запросив би своїх гостей на ганок. І обов'язково там же з'явилася б і підзорна труба. І обов'язково Василь Васильович запросив би своїх гостей подивитися в трубу на місяць та на планети. Але цього вечора директор школи тільки рукою махнув: "Яка наука! Хіба, мовляв, про неї розповіси кількома словами!"
Василь Васильович мав приховану думку, що журнал захопить і Омелька Нагірного. Таким чином, це відвертатиме Омелькову увагу від організації різних "таємничих" гуртків і "ліг" і скерує енергію хлопця на інші корисні справи.