Онука з’явилася, коли вже переходив фронт. Була у військовому, з автоматом за плечима, а на руках — сповиток. Настя усе збагнула без слів і прийняла партизанського сина. Онука рушила за своєю частиною — на захід.
Я не раз приносив у землянку молоко й не раз чув, як Настя заколисувала правнука: "Як не стояти за рідну землю, коли так її любиш? А як же її не любити, коли наша земля така прекрасна..."
Мати цього хлопчика теж не повернулася. А він виріс, щоб дати новий гін родові Буков.
Ось який він, той куток, де стоїть наша школа. Хіба основу її не підпирають своїми плечима ті, хто йшов у революцію, хто бився з інтервентами, хто переміг фашизм?
От я вам і розповів про нашу школу. Жаль, що ви не були на відкритті. Урочиста лінійка, оркестр, квіти. Порядна школа, як і має бути в порядному селі. Прийшла і Настя. Всі її побачили — вела за руки праправнуку з великим білим бантом у білявих косах. Ми просили її на поміст, у президію, але вона відступила до шкільних дверей, повісила над ними пучечок колосків і кетяг калини і вернулася до своєї школярочки, худенька, чіпка, в білій хустині й темній спідниці, вигаптуваній білим.
Тихонович замовк. Пахли покоси — добре пахло землею і небом. У вечоровому тумані синіли горби, поля — книга буття, її гортав вітер і читали зорі.