Як Марко сподівався, так воно і вийшло. Коли Люда загрюкала у хвіртку і Розбій метнувся туди, хлопець одчинив двері на подвір'я. Пес кинувся назад і одразу вскочив у сіни, але, не помітивши Марка, що сховався за дверима, плигнув у комірчину, а хлопець одразу зачинив за ним двері. Пес кинувся на двері й так натиснув, що Марко ледве вдержав їх. Допомогла діжка з водою. Марко підпор нею двері. Пес висовував лише край морди, але вилізти з комірчини не міг.
Марко вийшов на подвір'я, зачинив хату і покликав Люду.
Над островом стояв ясний повний місяць. З бухти долинала музика: "Колумб" і шлюпки вирушали в море на прогулянку. Марко і Люда, замість того щоб оце пливти з іншими на шхуні, стояли серед Ковальчукового подвір'я. Марко уважно оглядав двір.
— Ти пам'ятаєш, де був Розбій, коли ми побачили його? — спитав він.
— Он там біля тієї будочки, — показала Люда на очеретяний курінь.
Марко пояснив їй, що то льох, і запропонував оглянути те місце.
Підійшли до льоху. Зазирнули в курінь. Марко поворушив сніпки очерету й обережно, щоб не наробити пожежі, засвітив сірника. Люда побачила, що сніпки прикривали дощану ляду, і ту ж мить вони почули приглушений голос, що виходив з-під землі.
— Хто це? — злякано спитала Люда.
Марко вже розкидав очерет і відкривав чорну яму, підіймаючи ляду. Голос у ямі змовк.
— Обережно, Людо, — сказав Марко, — не впади.
Потім засвітив сірника й гукнув у яму:
— Хто там? Ти, Знайдо?
— Я, — почулося з льоху, і вони впізнали голос дівчинки.
Сірник ледве освітлював її постать на дні ями.
Марко взяв драбину, що лежала біля куреня, і спустив її в льох.
Побачивши Марка й Люду, Знайда здивувалася.
— Ви не на "Колумбі"?
— Хто тебе сюди посадив? — в свою чергу запитали її рятівники.
— Ви знайшли ту машинку?
— Яку машинку?
Хвилюючись, Знайда розповіла про розмову, яку вона підслухала, ставлячи в сінях самовар. Коли вона сказала про машинку, що її має сховати на "Колумбі" Ковальчук, слухачі надзвичайно схвилювалися.
— Він сказав, що та машинка вибухне у морі в десять годин сорок п'ять хвилин і ви всі загинете, — пояснила Знайда.
Люда подивилася на свій годинник: стрілки показували без десяти хвилин десять.
— Залишилося п'ятдесят п'ять хвилин… — промовила вона якимось змертвілим, невиразним голосом…
Далі вже не могла говорити, щось здавило їй горло.
Марко стояв спиною до дівчат і дивився на море. При світлі місяця він бачив темні плямки і бліді вогники, що виходили з бухти. Серед них пізнав і вогник "Колумба". Менше ніж за годину не стане шхуни і тих, хто зараз на ній… Що робити?!
Так він стояв кілька секунд, що здалися Люді безконечно довгими.
— Запалити хату, — промовив Марко сам до себе, — вони побачать пожежу й повернуться сюди. Ми встигнемо, Людо, дай сірники.
Люда подала йому коробку, але сірників у ній не залишилося.
— Сірники, сірники! — закричав Марко, простягаючи руку до Знайди.
Дівчинка побігла в хату, за нею поспішали Марко й Люда. Вони вскочили в сіни під несамовите гавкання і дряпання Розбоя в комірчині. Знайда шукала сірники там, де їх вже знайшов Марко. Більше сірників у хаті не було. Дівчинка ще завидна звернула увагу, що то остання коробка. Марко наполягав, просив, вимагав, щоб вона шукала. Дівчина була не в меншому розпачі, але жодного сірника знайти не могла. Свічка в ліхтарі, що стояв у комірчині, догоріла й погасла.
Марко вибіг на подвір'я і знову дивився на бухту. Вогник "Колумба" вже світив у морі. В бухті залишався лише "Буревісник", сяючи електричними вогнями. Юнга звернув увагу, що есмінець перейшов на інше місце і стояв приблизно за кілометр від берега, напроти інспекторової хати.
— Сюди, за мною! — крикнув він.
Люда і Знайда вискочили в двір. Марко біг униз до берега. Не роздумуючи, обидві помчали за ним.
— Ми попливемо на міноносець! — крикнув на бігу хлопець. — Тільки він зможе догнати…
Дівчата зрозуміли Марка. Вони вихором помчали до води. Першим біг до моря Марко, другою Знайда і слідом за нею Люда. Всі вони були непогані плавці, і почалося незвичайне змагання. Змагання за життя багатьох людей і врятування судна. Вони випереджали одне одного, і важко було вгадати, хто перший подолає відстань до "Буревісника".
Ніхто не бачив того змагання. Лише одинокий весляр на маленькому каюку, що перепливав бухту навскоси і наближався до її південно-східного закутка, помітив віддаля три плавучі крапки. Він спершу подумав, що то дельфіни, а потім вирішив, що моряки з "Буревісника", і не став за ними стежити, бо мав важливіші справи. То Яків Ковальчук, востаннє розпрощавшись із Соколиним, поспішав попрощатися і з цілим Лебединим островом.
Хіба місяць ще бачив те змагання, освітлюючи плавців. Він стояв уже високо в небі, засліплював своїм сяйвом зірки і спокійно озирав море та острів, байдужий до всіх подій, що відбувалися на ньому.
З берега у море дмухнув ледве помітний нічний бриз.
XXI. ЛІГВО В ГУЩАВИНІ
Піщаний вал, нагорнутий хвилями прибою, відділяв море від гущавини, створеної розлогими кущами, очеретяними заростями та осокою вище колін. Рідко хто з рибалок заходив сюди. Спокійно гніздилася і плодилась там різна птиця. За піщаним насипом, що вже поріс густою травою, пташине царство почувало себе захищеним від моря під час найсильніших штормів. Кущі служили схованкою від лисиць, шулік, а також людей, що зрідка з'являлися тут. Нелегко пройти крізь цю гущавину. Гострі колючки рвали одяг, висока осока різала руки, ноги грузли в багні, вузенькі, але глибокі протоки між маленькими озерцями перегороджували шлях.
В цій гущавині Ковальчук шукав Анча. Правда, йому не доводилося заходити глибоко в хащі, бо своє лігво диверсанти обладнали недалеко від морського берега, щоб можна було швидко перенести на воду байдарку, заховану в кущах. Прямуючи туди, Ковальчук ішов понад самісіньким берегом.
Він жалкував, що не міг зайти додому, забрати деяких дрібних речей на спогад про перебування на цьому острові. Шкодував, що не може забрати з собою Знайду та Розбоя. Коли першу він вважав лише за дешеву наймичку, то другого — за вірного слугу. Вони, безумовно, пригодилися б йому в майбутньому. Ковальчук твердо вірив, що зробив неоціненну послугу своїм політичним хазяям, і сподівався на відповідну оплату цих послуг. Три тисячі, одержані від Анча, переконували його, що ці сподівання реальні.