Реновалес радий був би позбутися його, бо важко було дивитися, як низько може впасти людина – і як грубо ви з ним поводитеся. Та Лімардо все ж таки залишився в готелі, шукаючи нових принижень. Якось кілька лобуряк задумали пофарбувати кота, тоді Лімардо втрутився, одначе він керувався не тільки добрими намірами, а й бажанням отримати відсіч, прагнучи, щоби його побили. Так і сталося. Він своє отримав. А потім ви, на додачу, змусили його ковтати гидкий коктейль, присмачений вашою лайкою. Далі – історія, яка трапилася з сигарою. Розвагу влаштував росіянин, як наслідок – готель втратив цінного клієнта. Лімардо узяв провину на себе, але цього разу справа зійшла йому з рук, тому що вам несподівано спало на думку, чи не замислив він чогось жахливого, а отже, можливо, не просто так терпів усі ці приниження. Наразі події обмежувалися лишень стусанами і глумом, але Лімардо потребував рани глибшої і болючішої. І ось одного разу, коли ви посварилися із сеньйорою, Лімардо зібрав пожильців і почав прилюдно благати вас, щоби ви помирилися і поцілувалися на знак примирення. Ви просто подумайте, що за цим криється: законний чоловік збирає роззяв і вмовляє свою дружину та її коханця любити одне одного і не розлучатися. Отут уже ви прогнали його втришия. Але наступного дня він знову з'явився в готелі, ще й пригощав мате найупослідженішого з мешканців. Потім була історія з так званим пасивним спротивом, ви його били ногами, а він лежав і покірно зносив удари. Далі ви, щоби все ж таки зламати цього впертюха, поселили його в комірчині з мітлами і купою блощиць, через перегородку з вашою власного кімнатою, при цьому він міг чути абсолютно все, навіть ваші любощі з його дружиною.
Потім він дозволив росіянинові помирити його з тими лобуряками з мансарди. Він пішов на це з важким серцем, бо йому було важливо, щоб усі його принижували, щоби знущалися з нього. Одначе і тут він не пропустив нагоди для власного упослідження. Лімардо поставив себе на один щабель із присутнім зараз сеньйором і дав усім знати, що його нічим не можна пройняти чи зачепити. Тоді ж від алкоголю у нього зовсім розв'язався язик, тому він проговорився, що має револьвер і збирається декому помститися. Новина тут же долинула до вашого кабінету. Ви хотіли знову вигнати Лімардо геть, але цього разу він дав вам відсіч, оголосивши, що з якихось причин є невразливим. Ви довго ламали голову, але так і не зрозуміли, що саме він мав на увазі, тож злякалися. Що ж, тепер ми підійшли до досить делікатного моменту.
Савастано під час цієї розмови аж присів, щоби не пропустити жодного слова. Пароді ковзнув по ньому неуважним поглядом, а потім попросив юнака, щоби той був такий люб'язний і вийшов із камери, тому що далі ця історія – не для його вух. Савастано розгубився настільки, що ледь не врізався чолом в одвірок.
Коли Савастано вийшов, Пароді продовжив:
– Кілька днів тому цей молодик, який зараз зробив нам послугу і вийшов звідси, випадково дізнався про любовну інтрижку між росіянином Файнбергом і такою собі сеньйоритою Хосефою Мамберто з галантерейної крамнички. Він, як ви, мабуть, пригадуєте, повитинав сердечка з паперу і написав на них цілковиту дурню, щоправда, замінивши імена ініціалами. Ваша дружина побачила сердечка і вирішила, що "X. М." означає "Хуана Мусанте". Вона наказала кухареві, щоби той покарав того виплодка, Савастано, але, попри те, зачаїла на нього злість. У всіх добровільних приниженнях, в усій поведінці Лімардо вона, як і ви, запідозрила щось недобре. А коли почула, що він носить при собі револьвер і планує когось порішити, вже не сумнівалася, що у планах Лімардо йдеться про неї, а також, звичайно, про вас. Вона була переконана, що Лімардо – боягуз, тож вирішила, що він затамовує образи, щоби з часом поставити самого себе у ситуацію, коли далі терпіти наругу стане неможливо; тоді Лімардо, на думку Хуани Мусанте, нарешті вб'є свого кривдника. Вона цілком права, ваша дружина, Лімардо задумав убивство, але його жертвою мали стати не вона і не ви, аж ніяк не ви.
Неділя – мертвий день у вашому готелі. Ви самі поїхали на півнячі бої, щоби поставити на півня падре Арганьяреса. Лімардо з пістолетом у руці увірвався до вашої кімнати. Сеньйора Мусанте, побачивши Лімардо, подумала, що він прийшов, щоби вбити вас. Вона його настільки зневажала, що, коли його виганяли з готелю, не погребувала вкрасти в нього ножа з кістяним руків'ям. І тепер вона заколола його саме цим ножем. Лімардо ніякого спротиву не вчинив, хоча тримав у руці пістолет. Хуана Мусанте притягла труп до кімнати Савастано і поклала на ліжко Савастано, щоби таким чином розквитатися також і з ним – за історію з паперовими сердечками. Сподіваюся, ви не забули, що Савастано з Файнбергом були в той час у театрі?
Отже, Лімардо таки домігся свого. Це правда, він дійсно носив при собі пістолет, та людиною, яку він збирався вбити, був він сам. Він приїхав здаля – і впродовж кількох місяців з дня на день навмисне наривався на образи та приниження, щоби набратися мужності й застрелити себе, бо мріяв він тільки про смерть. І, напевно, перед смертю захотів востаннє побачити свою дружину.
Пухато, 2 вересня 1942 р.
Тривалі пошуки Тай Аня[277]
Світлій пам'яті Ернеста Брама [278]
1.
"Тільки цього не вистачало! Чотириокий японець!" – ледь не вголос подумалося Пароді.
Не знімаючи свого солом'яного капелюха і плаща, доктор Шу Тун[279], вихований у modus vivendi[280] великих посольств, припав до руки в'язня камери номер двісті сімдесят три.
– Чи дозволите ви чужорідному тілу осквернити своїм доторком цю вельмишановну лавку? – прощебетав він ідеальною іспанською. – Адже ця дерев'яна чотиринога не вміє ремствувати. Моє недостойне ім'я – Шу Тун, і я займаю посаду (хоча декому це може здатися абсолютно смішним) аташе з питань культури в Посольстві Китаю, – так-так, у цій нікчемній і смердючій дірі[281]. Я вже встиг потурбувати своїми заплутаними розповідями велемудрі вуха доктора Монтенегро. Цей фенікс поліцейських розслідувань безпомильний та надійний, як черепаха, крім того, він величний та неквапний, як астрономічна обсерваторія, дивним трибом похована у пісках безплідної пустелі. Не дарма сказано: щоби вхопити зернятко рису, не завадить мати по дев'ять пальців на кожній руці. Я, як одностайно стверджують перукарі та капелюшники, наділений тільки однією головою, але прагну скористатися ще двома, поважаючи їх за винятково гострий розум: головою вельмишановного доктора Монтенегро та вашою, завбільшки як голова морської свинки. Навіть Жовтий імператор[282], безмежно вчений, врешті-решт визнав: якщо вийняти окуня з моря, він, вочевидь, не доживе до похилого віку, щоби насолодитися повагою внуків. Я аж ніяк не старий окунь, але й молодим мене ніхто не назве. Що ж робити мені тепер, коли попереду розверзлася гігантська прірва, немов апетитна устриця, що жадає поглинути мене самого?