Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю – з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев'яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.
Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати "Паторусу"[257]; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро[258]. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло – і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам'яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв'язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала – нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю[259] і змусив випити, примовляючи: "Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?"
Прошу вас про єдине, сеньйоре Пароді, не робіть з історії з котом негативних висновків про звичаї мешканців готелю. І для нас там світить сонечко; хоча деякі неприємні події залишили в мені несмачний осад, потім я оцінив їх із філософської точки зору – і сам же й посміявся над пережитими мною страхами. Навіщо ходити далеко?! Ось вам, наприклад, історія про деякі послання, написані синім олівцем. Ви тільки послухайте! Є люди, що не пропустять жодного приводу доскіпатися, їм аби привід поляскати язиком і попліткувати; вони все про всіх знають, але своєю маячнею наганяють на слухачів сон. А ось я кого хочете переплюну, якщо треба розповісти нову цікаву оповідку. Отже, одного дуже недоброго дня я повитинав ножицями багато сердечок із паперу, бо сорока принесла мені на хвості, нібито Хосефа Мамберто, племінниця галантерейника, яка крутила спідницею перед Файнбергом, – так ось, начебто ця Хосефа намагалася отримати назад ту нещасну блузу, що належалася їй за вже погашений купон. Щоби кожна муха в нашому готелі була в курсі цієї справи, я на всіх паперових сердечках написав вельми дотепний текст, звичайно, змінивши почерк. Написав же я ось що: "Сенсація! Новина! Хто у нас вже ось-ось-ось одружується з X. М.? Відповідь: пожилець готелю в блузі!" Я сам поширював сердечка і, коли ніхто не бачив, підсовував їх під двері, навіть під двері до туалету. Хочу вас запевнити, того дня їсти мені хотілося не більше, ніж поцілувати себе в лікоть, так я нетерпеливився; я ж бо не знав, чи вдасться мені ця витівка. Але страх, що я пропущу обідню другу страву, змусив мене з'явитися до їдальні вчасно. Я був у самій блузі, дуже собою задоволений, сидів на своєму місці та калатав ложкою по тарілці, щоби на мене звернули увагу та щоби помітили мою пунктуальність. Нараз вискочив кухар, я прикинувся, наче з величезною цікавістю читаю, що саме написано на паперовому сердечку, а більше нічого довкола себе не бачу. Якби ви там були! Не людина той кухар – блискавка! Я не встиг утекти; він підняв мене правою рукою, лівою схопив мої сердечка, зіжмакав їх і безжально тицьнув мені ними до носа. Все ж ви не судіть суворо цього грубіяна, сеньйоре Пароді, я був сам винен. Занесло мене до їдальні в блузі, ось він і розлютився.
Шостого травня, о котрій саме годині – точно вам не скажу, за декілька сантиметрів від чорнильниці у формі голови Наполеона, що належала Сарлензі, лежала сигара. Сарленга, великий майстер обробляти і знаджувати клієнтів, вирішив таким чином переконати в респектабельності закладу досить впливового бідаку; той сеньйор був правою рукою директора Товариства перших холодів, і він прийшов запросити Сарленгу на свято до притулку "Унсуе"[260]. І ось, щоби переконати бороданя, аби той в нас поселився, Сарленга пригостив його сигарою. Той, звичайно, не змушував просити себе двічі, вхопив сигару і тут же її розкурив, так наче він сам папа римський.
Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми – всі, хто підглядав за цією сценою, – від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: "Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб". Пиха – ось що вб'є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.