– Щасливий вас бачити, любий мій Пароді, – люб'язно промовив Монтенегро. – Прошу пробачити моєму секретареві за fadaise[196]. Нас важко засліпити софізмами Сьюдадели і Сан-Фернандо, будь-який розсудливий чоловік визнає, що Авельянеда заслуговує на якомога поважніше ставлення до себе[197]. Я не втомлююся нагадувати Бонфанті, що цей його набір повторів та архаїзмів виглядає вкрай vieux jeu[198] і недоречно; даремно я намагаюся скеровувати його в його читанні: Анатоль Франс, Оскар Вайльд, дон Хуан Валера, Фрадіке Мендес[199] і Роберто Гаче[200] – навіть вони так і не змогли приборкати його бентежну натуру. Бонфанті, перестаньте, будь ласка, бути таким упертим і бунтувати, відставте нарешті ці млинці, які вам вдалося успішно донести аж сюди, – і йдіть motu ргоргіо[201], на Ла-Роса-Формада, Коста-Рика, 5791 у санітарне управління, де ваша присутність виявиться кориснішою.
Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: "низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки", а тоді з честю вислизнув.
– Ви, доне Монтенегро, доки ви ще не взялися до справи, – попросив Пароді, – зробите мені приємність, якщо відчините віконечко, бо інакше ми тут задихнемося: ці млинці, судячи з усього, смажилися на смальці.
Монтенегро, меткий, немов дуелянт, вистрибнув на лавку і виконав прохання маестро. Потім зіскочив униз, але в особливий спосіб, так ніби він виступав перед публікою.
– Отже, настала година, – сказав він, уважно зиркнувши на розтоптаний недопалок. Потім сягнув по масивний золотий годинник, накрутив його і подивився на циферблат.
– Сьогодні сімнадцяте липня, рівно рік тому ви розгадали моторошну таємницю вілли "Кастелламаре". А тепер – у цій дружній атмосфері – я хочу підняти келих і нагадати вам, що тоді ви пообіцяли: через рік, тобто якраз сьогодні, ви відверто розкажете, що ж там усе-таки відбулося? Я не буду кривити душею, любий Пароді, фантазер іноді перемагає в мені ділову людину, літератора, і я навіть придумав страшенно цікаву теорію. Можливо, ви, з вашим гострим і чіпким розумом, зможете додати до цієї теорії, до цієї шляхетної інтелектуальної конструкції окремі корисні деталі. Я не належу до категорії архітекторів-самітників; погляньте, я простягаю руку за вашою дорогоцінною піщинкою, але залишаю за собою право – cela va sans dire[202] – відкинути сумнівні та неправдоподібні висновки.
– Не переживайте, – сказав Пароді. – Ваша піщинка буде подібна до моєї, а надто якщо ви почнете розповідати першим. Вам слово, друже мій Монтенегро. Як мовиться, перші зернятка маїсу – папугам.
Монтенегро швидко відповів:
– Ні, нізащо! Après vous messieurs les Anglais[203]. Не хочу від вас приховувати, моє зацікавлення цією справою вельми ослабло, і це дуже дивно. Мене розчарував Командор: мені здавалося, що він значно міцніший чоловік. Він помер (приготуйтеся до пронизливої метафори) на вулиці. Того, що розпродували після суду, ледве вистачило, щоби покрити борги. Не сперечаюся, ситуації Рекени можна хіба що позаздрити, до того ж я придбав на цих enchères[204] Гамбурзьку ораторію та ферму тапірів, усе – за сміховинно низькими цінами, тож я здійснив дуже вигідну покупку. Княгині теж гріх нарікати, вона перехопила у заморського плебсу теракотову змію з fouilles[205] із Перу, якраз ту, яку Командор зберігав у шухляді письмового столу; а тепер ця змія, наче королева, випромінює міфологічну чарівливість у нашому холі. Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні[206], ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати – сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам – і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф[207] та з одержимою fausse maigre[208] Долорес Вавасер[209]. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон[210] бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі[211]), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та "Святою віце-королевою" Пемана[212], при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско[213], сотворив чудо, він доклав максимум зусиль – і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле "Лотерейного білета" Поля Груссака[214], ось тільки дія роману перенесена, насправді – досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу – відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська[215].
Parlons d'autre chose[216]. Виконуючи щонайдивніші ваші забаганки, шановний Пароді, я вмовив доктора Кастільйо, цього Блакмана[217], поведеного на хлібі з висівками і хлібному сикері[218], він обіцяв, що ненадовго відірветься від свого цілительства мінеральною водичкою і подивиться на вас досвідченим оком лікаря.
– Досить корчити дурня! – перебив його детектив. – В історії сім'ї Санджакомо накручено стільки, скільки обертів нізащо не зробить жоден годинник у світі. Знаєте, я почав зводити кінці з кінцями того дня, коли дон Англада і сеньйора Барсіна описали мені суперечку, що сталася в домі Командора напередодні першого вбивства. А все те, що потім розповіли мені вже покійний Рікардо, Маріо Бонфанті, ви, а також управитель і лікар, тільки підтвердило мої здогади. А лист нещасного переконав мене остаточно. Як казав Ернесто Понсіо[219]: