Рікардо довго думав, а тоді сказав:
– Ці справи – це таке собі, знаєте, діло, яке ніколи не відбувається без причини. І… Ну, якщо нема порядку, то навіть корова може залізти у відчинене вікно.
– Навіть містики, містики щонайвищого – орлиного – польоту, такі як Тереза де Сепеда-і-Аумада[162], чи Рюйсбрук[163], чи Боско[164], – підхопив Бофанті, – керуються установленнями церковної цензури.
Командор ударив кулаком по столі:
– Бонфанті, я не хочу вас ображати, але давайте-но грати відкрито: ви міркуєте як справжній католик. Щоб ви знали, ми, члени Ложі Великого Сходу Шотландського Обряду, вдягаємося як священики і маємо на все свої особливі погляди. Кров закипає, коли я чую, що людині не дозволено робити всього того, що їй робити хочеться.
Запанувала мертва тиша. Минуло кілька хвилин; лише тоді Англада, хоч і зблід, усе ж наважився пропищати:
– Технічний нокаут. Першу колону детерміністів розгромлено. Ми нападаємо, а вони у паніці від нас втікають. Доки бачить око, поле бою всуціль всіяне зброєю та амуніцією.
– Можливо, хтось у цій суперечці навіть і переміг, але ти тут узагалі ні до чого, ти мовчав, як риба, – безжально, з металом у голосі відрізала Маріанна.
– Усе, про що ми тут розмовляємо, потрапляє в особливий записник; Командор привіз його із Салерно, – неуважно промовила Пуміта.
Кроче, вічно поглинутий господарськими та фінансовими справами, вирішив спрямувати розмову в інше русло:
– А що скаже наш товариш Елісео Рекена?
У відповідь пролунав пискливий голосок величезного молодика-альбіноса:
– Зараз я дуже занятий, адже Рікардо закінчує свій роман.
Рікардо зашарівся і сказав:
– Я працюю, наче віл, але Пуміта радить мені не поспішати.
– На твоєму місці я заховала б усі зошити до шухляди і не чіпала б їх дев'ять років, – зауважила Пуміта.
– Дев'ять років? – вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. – Дев'ять років? Звичайно, Дантову "Комедію" опублікували всього лише п'ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!
Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:
– Браво! Браво! Невпевненість – істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо – абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.
Ці слова підхопив Командор:
– Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, – просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.
– Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, – заявив Рекена. – Але не варто боятися суперечностей, головне – це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.
Втрутилася Маріанна:
– Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я – природжена письменниця.
– Послухай-но, Рікардо, – знову заговорила Пуміта, – ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека[165] із Санта-Фе[166]; якось раз надрукували його оповідання, а потім з'ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан[167].
Рікардо різко їй відповів:
– Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…
– Заспокойтеся, Пуміто, – почав захищати його Рекена. – У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.
– Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.
Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:
– Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він – déraciné[168].
– Я вас просто не впізнаю, Маріо, – промовив Командор. – Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні[169] я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну – і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.
– Як? Невже це справді крихітна пума? – здивовано підняла брови Пуміта.
– Ну, власне, – відповів Англада. – Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.
(Карлос Англада передав цю розмову доволі точно).
3.
У п'ятницю вранці Рікардо Санджакомо розмовляв з доном Ісидро. Його щире горе не викликало жодних сумнівів. Він був блідий, похмурий, неголений. Зізнався, що минулої ночі не спав, а якщо точніше, то не спав уже кілька ночей.
– Це просто дико – все те, що відбувається зі мною, – глухо промовив він. – Просто дико. Ви, сеньйоре, як мені здається, прожили спокійне життя за мурами в'язниці, тож вам, певно, важко уявити, що все це означає для мене. Я багато чого пережив, але мені ніколи не траплялися проблеми, які не можна було б залагодити моментально. Скажімо, коли Доллі Сістер[170] прийшла до мене і сказала, що в неї нібито від мене буде дитина, мій старий, від якого я взагалі не чекав розуміння в таких справах, навпаки, все блискавично залагодив: дав їй шість тисяч песо. До того ж, скажу чесно, іноді я просто зриваюся. Минулого разу в Карраско я програв у рулетку всі гроші – аж до останнього сентесімо. Це було незабутнє видовище, місцевим типам, щоправда, довелося попріти, щоби втягнути мене в гру, зате потім я за двадцять хвилин розпрощався з двадцятьма тисячами песо. Уявляєте, я навіть не мав за що подзвонити до Буенос-Айреса. І що ви собі думаєте? Знову все зійшло з рук. Я викрутився ipso facto. До мене підсів якийсь гугнявий курдупель; він дуже уважно спостерігав за грою – і позичив мені на носа п'ять тисяч песо. На другий день я повернувся на віллу "Кастелламаре"; у мене в кишені були хоч якісь гроші – принаймні п'ять тисяч замість тих двадцяти, що їх зцідили з мене уругвайці. А гугнявому я помахав ручкою.