Наступного дня він запросив мене відвідати селище Пілар. Ми вирушили удвох на його невеличкій бричці. Я як істинний аргентинець на повні груди вдихав насичене пилюкою повітря пампасів – справжнісінької запилюженої пампи. Розкішне сонце кидало своє проміння на наші голови. Уявіть собі, з'ясувалося, що наша Поштова спілка опікується навіть такою дірою, де й доріг справжніх, по суті, нема. Поки Муньягоррі споживав у місцевому барі алкогольні напої, я довірив поштовій скриньці дружнє послання до свого видавця, написане на звороті фотографії, де я – у костюмі гаучо. Та моє повернення на віллу не належало до приємних. До вибоїн та ям на нашій хресній дорозі додалися незграбні рухи до краю п'яного Муньягоррі; якщо чесно, то я відчував деяке співчуття до цього раба оковитої й щиро пробачив йому всі прикрощі, що їх він мені завдав. Він шмагав коня батогом так, ніби то був його син, бричка нещадно скрипіла, і я, доки ми їхали, багато разів прощався з життям.
На віллі мені ледве вдалося прийти до тями – за допомогою компресів та завдяки читанню "Маніфесту Марінетті".
Тепер, доне Ісидро, ми плавно наближаємося до вечора, коли стався злочин. Провісником нещастя виявився один жахливий інцидент. Муньягоррі, дотримуючись настанов мудрого Соломона, безжально відлупцював Пампу по задку, бо хлопчина, звабившись підступними принадами екзотичності, піддався спокусі й відмовився носити атрибути гаучо – ніж та батіг. Його гувернантка, міс Більгем, дозволила собі втрутитися, цілком забувши, це я вам до слова кажу, де її місце, і почала вкрай різко читати нотацію Муньягоррі, відтак ця вельми неприємна сцена вкрай затягнулася. Я готовий заприсягнути, що гувернантка не стрималася тільки через те, що вже знала, що отримає іншу роботу, я собі думаю, що Монтенегро, який примудряється всюди знаходити добрі душі, встиг запропонувати їй якусь працю в княгині на набережній Авільянеда.
Ми дещо знічено вийшли з вітальні. Господиня дому, Маестро і я пішли до австралійського ставка[125]. Монтенегро і гувернантка повернулися в дім. Муньягоррі, якого цікавила тільки виставка, зовсім байдужий до краси природи, вирішив ще раз подивитися на биків. Усамітнення і робота – два стовпи, що підтримують творця. На першому ж повороті я скористався нагодою і відстав від своїх друзів, щоби повернутися до себе в кімнату, яка могла вважатися моїм сховком у буквальному сенсі цього слова: там не було вікон, туди не долинав гамір зовнішнього світу. Я засвітив лампу і поринув у переклад "La soirée avec М. Teste"[126]. Але працювати не зміг. У сусідній кімнаті спілкувалися Монтенегро та міс Більгем. Я не зачиняв дверей: по-перше, щоб не образити міс; по-друге, щоб не задихнутися. Другі двері з моєї кімнати, як ви знаєте, виходили на господарський дворик, де завжди клубочаться дим і пара.
Раптом я почув крик, але він долинув не з кімнати міс Більгем; мені здалося, що це незрівнянний голос сеньйори Маріанни. Я помчав до тераси, долаючи коридори та сходи.
Там, на тлі сонця, яке вже майже сіло за обрій, сеньйора Маріанна з витримкою великої актриси показувала на щось абсолютно жахливе; на превеликий жаль, я це видовище ніколи не зможу стерти із пам'яті. Внизу, як і вчора, повз терасу йшло стадо биків, нагорі, як і вчора, сидів господар, який, як і вчора, спостерігав за цим повільним потоком, але цього разу бики проходили перед одним-єдиним чоловіком, і ця людина була мертва. Його хтось заколов кинджалом – крізь плетену спинку крісла.
Труп продовжував сидіти прямо, його підтримували висока спинка та бильця. І тут Ангалада нажахано зауважив, що загадковий убивця скористався кинджалом сина господаря.
– Скажіть-но, доне Форменто, як злодій міг заволодіти цією зброєю?
– Дуже просто. Хлопчисько після сварки з батьком наче сказився, він викинув весь свій костюм гаучо в кущі гортензії.
– Я так і думав. А як ви поясните той факт, що в кімнаті Англада знайшли батіг?
– Якнайзвичайніше. Біда полягає тільки в тому, що про справжні причини не можна розповісти поліції. Ви й самі можете зрозуміти з фотографії, яку я вам показував, у вкрай непостійному житті Англада був період, який умовно можна назвати "дитячим". Але навіть і нині наш борець за авторські права, геній мистецтва заради мистецтва, має незборний потяг до дитячих іграшок, хоча, до речі, це досить часто трапляється і з іншими дорослими.
4.
Дев'ятого вересня до камери двісті сімдесят три увійшли дві сеньйори в жалобі. Одна – блондинка з широкими стегнами і повними губами, інша – вдягнута більш скромно, невисока і худа, з недорозвинутими, як у школярки, грудьми і тонкими дещо закороткими ногами. Дон Ісидро звернувся до першої дами:
– Я думаю, що ви – вдова Муньягоррі.
– Ох, це велика помилка, пальцем у небо! – тоненьким голосом пропищала друга дама. – Вона лише супроводжує мене. Ця fräulein[127] – міс Більгем. Сеньйора Муньягоррі – це я!
Пароді запропонував відвідувачкам присісти на лавку, а сам примостився на розкладному ліжку. Маріанна, нітрохи не розгубившись, заговорила знову:
– Яка мила кімнатка, вона не має нічого спільного з living[128] моєї зведеної сестри – там такі страхітливі ширми! А ви, сеньйоре Пароді, я бачу, – прихильник кубізму, хоча, якщо чесно, він уже вийшов із моди. І все ж таки я б вам дуже радила переробити двері. Мені неймовірно подобається метал, пофарбований у білий колір. Міккі Монтенегро (вам не здається, що він геніальний?) наполегливо наполягав, щоб я звернулася до вас. Яке щастя, що ми застали вас на місці. Я хотіла поговорити з вами, бо розмовляти з поліцейськими – це найжахливіше жахіття, вони своїми дурнуватими питаннями мало не довели до божевілля мене і моїх слуг, цих нудних зануд.
А тепер я розповім вам, що трапилось того дня, тридцятого числа, і почну від подій із самісінького ранку. У домі були тільки Форменто, Монтенегро, Англада, я та мій чоловік – і більше нікого. Ох, як прикро, що з нами не було княгині, в неї є charme, на жаль, в Росії charme припинив існування з приходом комуністів: вони його знищили. Але уявіть собі, жіноча інтуїція, материнська інтуїція – це щось надзвичайне! Коли Консуело принесла мені сік зі слив, у мене шалено боліла голова. Але мужчини – всі дуже черстві. Спочатку я зайшла в кімнату до Мануеля, та він навіть слухати мене не хотів, бо його теж боліла голова, хоча, звісно, менше, ніж мене. Ми, жінки, а надто ті, котрі пройшли школу материнства, вміємо не піддаватися своїм слабостям. До того ж він був сам собі винен, оскільки напередодні дуже пізно ліг спати. Вони з Форменто півночі обговорювали якусь книжку. З якого такого дива він взявся обговорювати речі, в яких завжди був цілковитим профаном? Я застала кінець розмови, але відразу зрозуміла, про що йдеться. Пепе, вибачте, я маю на увазі Форменто, дуже зайнятий, бо готує до друку переклад надзвичайно популярного видання – "La soirée avec М. Teste". Щоб загал зрозумів, про що йдеться, а для того він, власне, й затіяв усю цю справу, Форменто переклав назву як "Вечір з доном Всезнайкою". Мануель, який ніколи не міг дотямити, що без любові не буває милосердя, намагався переконати його не видавати цей переклад. Він казав, що Поль Валері змушує думати інших, а притому сам не думає взагалі, тоді як Форменто стверджував, що переклад у нього вже є готовий. Я, до речі, не раз говорила в Будинку мистецтв, що було б добре запросити Валері, хай би він почитав у нас лекції. Не знаю, що там такого сталося в цей день, не виключено, що північний вітер трохи потьмарив усім нам свідомість, а особливо мені, адже я страшенно вразлива. Навіть fräulein, якщо говорити відверто, забула, яке її місце, і зчепилася з Мануелем через Пампу, що ніяк не хотів вбиратися у костюм гаучо. Ох, не знаю, не знаю, навіщо я вам про це все розповідаю – про все, що трапилося напередодні.