Шинеля

Сторінка 2 з 2

Діно Будзаті

— Не знаю, мамо, — відказав він сухо, надіваючи кашкет і прямуючи до дверей. — Не знаю.

— Але ти вернешся, еге ж? За дві години знову будеш тут? Я покличу дядька Джуліо й дядину. Уявляєш, яке для них буде свято!

— Мамо! — повторив син, немов благаючи її не вимовляти ані слова, мовчати заради всіх святих, не нагнітати сум. — Я мушу йти. На мене давно чекають.

Й окинув матір поглядом, у якому світився жах.

Він уже стояв коло порога, а сестричка з братиком все ще тулились до нього. П'єтро відгорнув полу шинелі, аби подивитись, який на ньому мундир.

— П'єтро, що ти робиш? — гукнула мати, боючись, що Джованні розсердиться.

— Облиш, П'єтро! — скрикнув разом із нею солдат, помітивши рух хлопчика.

Та було вже запізно.

— О Джованні, дитино моя, що з тобою зробили? — простогнала мати, затуляючи руками обличчя. — Джованні, там кров!

— Мамо, мені треба йти! — повторив він з несхитною рішучістю. — Я змусив його довго чекати. Чао, Анно! Чао, П'єтро! Прощавай, мамо!

Він відчинив двері й зник, мов підхоплений вітром. Майже бігцем перетнув город, штовхнув хвіртку, і двійко коней понеслись навскач під сірим небом, але не в бік села, а лугами на північ, у напрямку гір. Вони мчали, мчали...

Тоді мати нарешті збагнула, чим була та незглибна й вічна безодня, що відкрилася в її серці. Тепер вона знала все про шинелю, про відчай сина, про незнайомця, який походжав дорогою туди і сюди, зловісного незнайомця, але дуже терплячого. Він був таким доброзичливим і люб'язним, що супроводив Джованні до його домівки (перш ніж забрати з собою назавжди), аби той міг попрощатися з матір'ю, й довго чекав надворі, стоячи в пилюці за парканом, мов злиденний жебрак, він, володар Всесвіту.

ВСЕСВІТ. — 2005. — № 7/8.

ПЕДАН Юрій, переклад з італійської, 2005.