— Щось треба робити!— голосно зітхнув Прокопенко, відчувши в словах Щорса щось більше, ніж звичайне людське співчуття до свого горя.
— Армію! Червону Армію треба!— сказав Щорс.— Був я в Сибіру на чехословацькому фронті11. Там теж партизанили і теж погано йшли справи. А потім об'єднались в армію та робітники з центру Росії підійшли — зовсім по-іншому обернулися справи. Тепер біляки пострибають! Ось таку армію ми разом з вами й починаємо організовувати. Всі, хто вступає в полк, повинні добре володіти зброєю і розуміти політику Комуністичної партії. Тільки за цих умов ми будемо страшні для ворога. Товариш Ленін говорить: "Людство вступило в еру великих громадянських боїв..." Великі слова! Тепер, хто жонатий, забудь про жінку і дітей, хто нежонатий, залиш батька й матір, забудь все на світі... Треба перемогти, товариші, треба перемогти! Виженемо ворога з нашої землі і побудуємо нове життя, таке яскраве і радісне, як мрія... Подумайте й дасте мені відповідь завтра... Розмістити людей! — наказав Щорс ад'ютанту і швидко пішов.
В темному провулку перешіптувалась група повстанців.
— Я вас питаю, була революція чи не була? Була. А що виходить? Маршировка, кандьор,— розводив демагогію вертлявий розбещений Рогов.
— А чому?
— Спитай соціалістів-революціонерів, дізнаєшся чому. Старий режим заводить. Хто такий Щорс? Царський полковник!
Рогову явно співчували.
— І сам, гад, схожий на кого? Звернули увагу? Борідку завів, геть-чисто як у царя Миколи.
— Ай правда...
— Ну, як же... Сьогодні приходжу в околоток до сестри,— продовжував Рогов,— а він там. Зразу мені градусник і давай мене симуліровать. У тебе, каже, кров нормально пульсирує. Чули? Що, кажу, кров? Кров, кажу, здорова, а хворий я животом та диханням. Вигнав, братці, щоб я провалився!.. Я тоді до нашого командира Недоливка, так і так, кажу, а він мені, братці: тихше, говорить, Рогов, радіо сповіщає, що вчора в Петрограді робітники більшовиків скинули.
— Брешеш!
— Клянусь тобі Христом! Пайок, жалування набавляють, і виборне начальство. А хто його вибирав? Вчора в трибуналі Івашка розстріляли. За що? За якийсь там золотий портсигар!
— Це котрий у артиста забрали?
— Еге.
— Портсигара йому шкода для революції, так-перетак!
— Кажуть, ніби окупанти за його голову сто тисяч дають...
Почувся шепіт.
— Тихше!
Щорс увійшов до штабу в піднесенні. Чоловік п'ятнадцять командирів піднялося назустріч.
— Ну, товариші, тепер держіться!— сказав Щорс, показуючи телеграму.
— Що таке?— спитав комбат Кащеєв.
— Вгадайте.
— Гетьмана вбили?
— Бери вище.
— Петлюру?
— Вище!— радісно посміхнувся Щорс.
— Колчака убили?
— Вище!.. Чому обов'язково вбили?.. Ну?
— Обмундирування надіслали!
— Ні!
— Чоботи?
— Ні!
— Ну, що ж ще можуть надіслати?— задумався вголос один з командирів.
— Ніхто?.. Ех, ви... Революція в Німеччині! Командири мовчали. Ця звістка, здавалося, не доходила
зразу до їх свідомості.
— Повторюю,— сяяв Щорс,— в Німеччині революція! Тепер ми з окупантами поговоримо інакше. Ось читайте: ".Кайзера Вільгельма скинуто з престолу!.."
Всі офіцери жмеринського німецького гарнізону завмерли, коли в приймальню ввійшов головнокомандуючий німецько-австрійськими силами на Україні генерал фон Гофман.
— Офіцери,— сказав головнокомандуючий, і холодний дрож пробіг по офіцерських спинах, до того невпізнанний був голос генерала і вся його гладка пригнічена фігура.— Офіцери... імператора нема. Наша імперія впала під напором революційних сил. Ось поки що все... Катастрофу треба приховати від нижніх чинів... Пам'ятайте, ніколи доля нашої вітчизни не залежала так від України, як зараз. Вітчизна, повинна їсти, панове офіцери. Тому Україну треба тримати за всяку ціну.
Раптом затріщали двері, і в кабінет буквально ввірвалися три солдати.
— Ексцеленц! Ми, делегати...
Генерал обірвав солдатську мову коротким владним рухом руки:
— З моменту появи на цьому порозі ви — арештанти, яких треба розстріляти через п'ять хвилин!
Офіцери вмить оточили солдатів.
— Говоріть перед смертю, що ви мали сказати.
— Ми...
— Хто ми?!
— ...ввірені вам збройні сили Німеччини, дізналися...
— Від кого?!
— ...від українських більшовиків про революцію в Німеччині. Мусите, ексцеленц, негайно відправити армію на батьківщину.
— Це що, бунт?— звернувся Гофман до офіцерів.
— Це не бунт!— в надзвичайнім хвилюванні гукнув немолодий вже делегат.— На чім тут тримався гетьман? На штиках кайзера!.. Згадаєте, ексцеленц, ми загинемо тут всі!..
— Не ваше діло!
— Ні, наше!— гукнули солдати в один голос.
— Досить!!! Мерзотники... Ви зрадили саме високе, що тільки є на світі,— олтар вітчизни.
— Олтаря вітчизни в нас уже нема. Олтар вітчизни завалений нашими трупами, залитий нашою кров'ю!..
— Рруе!..** Мовчати!.. Взяти їх!
Офіцери відтісняють солдатів у куток. Але один з солдатів раптом скочив на вікно, розбив його кулаком і подав команду: — Вогонь!
В одну мить всі вікна розлетілися від кулеметного вогню. Офіцери були перебиті, а генерал Гофман піднятий на штики своїми нижніми чинами.
Щорс закінчив напутню промову невеликій групі делегатів, яку він посилав на чолі з Михайлюком для переговорів з командуванням німецького гарнізону. Розпорядження командирам частин вже віддані й засвоєні. Щорс схвильований і весь іскриться радістю, пишаючись, що може наказувати і навіть повчати.
— Радянська Україна підіймає прапор визвольної вітчизняної війни! Так, Михайлюк, і передай німцям. Передай також, що вся Росія і Ленін з нами і що гетьманові — однаково смерть.
— Єсть смерть!
— Значить, наступаємо... Так, Михайлюк! Пам'ятай, коли будеш договорюватися з німцями, обминай офіцерів. Проривайсь, де тільки можеш, до солдатських мас і крий до бога! Тільки, будь ласка, якнайменше міцних слів. Пам'ятай, що ти дипломат.
— Командир Богунського полку товариш Щорс?— пролунав раптом непривітний голос з порога.
У дверях на порозі стояв хтось, зовсім не схожий на командирів і політпрацівників полку. В самій його появі і у владній наполегливості питання відчувався приїжджий здалеку, новий, незнайомий і трохи ніби чужий.
— Будь ласка,— відповів Щорс і подав прибулому руку.