— Батьку! Батьку!— Щорс вбіг у кімнату і кинувся до ридаючого Боженка.— Ну, заспокойся, батьку, ну, не треба. Ну, батьку, батьку!..
— Василю Назаровичу, не плачте,— утішав старого Черняк.— Не треба плакати. На, випий води.
Боженко відштовхнув кухлик з водою і, закривши голову чорною буркою, упав на вбогу клейончату кушетку. Моторошний плач струснув кімнату. В цьому плачі потонули і голоси Щорса, і Черняка, і брязкіт зброї, і грізний шум за вікнами.
Щорс і Черняк, ці мужні бородаті юнаки, утішали Бо-женка, як діти, гладили по плечах і по голові, дарували йому бінокль, поправляли зборки на бурці.
— Миколо,— простогнав Боженко,— матку вбили... Чуєш, Миколо, і ти, Черняк, ви чуєте? Поїла таращанців чаєм, ходила за пораненими, прала бійцям сорочки... Хто мою матку вбив?— закричав раптом старий Боженко і лютим ударом нагайки розбив шкільний глобус.
Він знов упав на кушетку, закрився буркою і заревів, як поранений лев. Потім виглянув з-під бурки одним розлютованим оком, очевидно, щось вирішивши:
— Як ти думаєш, Миколо, якщо я зніму з позиції таращанців і піду почищу Київ, твої богунці не заважатимуть?
Це було те, чого так боявся Щорс, що змусило його кинути дивізію і поспішати чвалом до Боженка, не гаючи ні хвилини.
— Я люблю тебе, батьку,— відповів Щорс, підійшовши до старого і витримуючи його погляд, повний відчаю і гніву.— Та коли вже так, мої богунці знищать твою бригаду, а я вб'ю тебе тут же на місці! І сам загину! І хай тоді гине до чортової матері все і провалюється увесь світ! Ти мене знаєш, батьку.
Почувши таку відповідь, Боженко знову закрився буркою і, відвернувшись до стіни, важко застогнав. Гіркі думки гнітили душу старого: "Миколо, Миколо!.. І де в нього схована сила такої неймовірної вдачі? Худий, хворий, безсонний і безстрашний, без хвилини спокою, без жінки, непитущий, хлопчик з бородою для широких буйних мас Уб'є, звичайно, вб'є і бригаду знищить, а себе знищить бомбою. Будь вони прокляті, ці провокатори... Ох, не вийде, мабуть, з Києвом, пропала матка ні за що..."
Аж ось відчинилися двері, і в кімнату тихо ввійшов Неща-дименко. Сповістивши щось —пошепки, він передав Щорсу старовинну шаблю в багатій золотій оправі.
Взявши шаблю в обидві руки, як беруть у врочистих випадках хліб-сіль на блюді, Щорс підійшов до Боженка і виструнчився:
— Славний боєць революції, командир знаменитої Тара-щанської бригади, батьку Боженко!— сказав він голосно і урочисто.— Робочий клас України і Росії разом з урядом і партією висловлює тобі глибоке співчуття в твоєму особистому горі. Робочий клас вірить, що революційні цілі в тебе завжди будуть перемагати особисті, і гордиться тобою.
Боженко виглянув з-під бурки і, вражений до краю такою несподіванкою, швидко сів. Широко розкритими заплаканими очима дивився він на Щорса. Немов животворящий дощ на сухе поле, лилися на нього горді слова молодого друга:
— Трудящі бідні селяни і робітники чекають від тебе перемог і тільки перемог. Пам'ятай, батьку, що наші імена вже вписані в історію людства золотими літерами. Прийми ж від робітників усього світу в подарунок на пам'ять ось цей золотий меч з написом.
— Ох і сучий же ти син, Миколо,— схлипнув Боженко, взявши меч з якоюсь дитячою радістю.— І за що я тебе так люблю, я й сам не знаю.
Всі посміхнулись, і стало всім легко. Щорс і Черняк обняли старого і вийшли на ґанок.
Таращанці стояли на майдані мовчки. Ніхто не вигукнув звичайного "ура", і ні одна шапка не злетіла вгору, як завжди.
Боженко почав свою промову дуже голосно. Але навіть у цьому трубному голосі звучали нотки ніжності, жалю і тепла:
— Синочки!!! Матку вбили! Нікому вже нас ні чаєм частувати, ні варенням балувати, ні сорочки прати, ні дірки латати!.. Що ж будемо робити, хлопці, сироти ви мої, сіромахи? Петлюру добивати, ось що!— гукнув раптом батько так, що площа затремтіла від цього гуку. Потім, розсердившись, вдарив шаблею по ґанку:— Командири, до мене!
Підлетіло до ґанку дванадцять кінних командирів.
— Лександре! Скільки кілометрів до Здолбунова? Сімдесят п'ять? Щоб завтра з артилерією був там!
— Єсть!
Загарцювали перед ґанком коні, завертілися на всі боки. Заблискали іскри під копитами.
І коли серед шуму, дзвону зброї і кінського тупоту були віддані останні розпорядження, Боженко, як і завжди, закінчив свою промову напутнім словом:
— Коли візьмете Здолбунів, братці, і знищите Петлюру, не забудьте сказати тамошнім мешканцям: громадяни, великодушно пробачте, що змушені були дати бій. Чуєте?
— Чуємо, батьку, чуємо!
— А коли Петлюра втече в Польщу, так ви не дуже там вагайтесь, а прямо...
Боженко змахнув шаблею, але, відчувши легкий дотик Щорса до правого ліктя, закінчив свою промову більш дипломатично:
— ...Прямо на кордоні станьте, і щоб птиця не пролетіла! Чуєте?
— Чуємо!
— А коли пролітатиме птиця, так бийте й птицю!.. Марш!
Немов підхоплені гарячим вітром, звелись дибки командирські коні, гвинтами повернулися в повітрі і поринули в далечінь. Промчали безусі ординарці. Задзвеніла зброя. Пил пішов хмарами. Таращанці рушили в похід:
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть.,.
Скоро пил піднявся до неба і все зникло. Тільки окремі вершники неслися в ньому дивними силуетами навздогін бригаді повсталого народу.
Погуляймо тепер у просторах свого серця і, минаючи багато міст і сіл, старих багатостолітніх курганів, перенесімося в Дубно на Волині. Складні справи відбувались біля міста.
На вокзалі, за кілометр від старовинного бойовища,, звідки грандіозна душа Гоголя піднесла колись окривавлену душу запорожця Кукубенка до самого божого престолу4, на лубенському напівзруйноваиому вокзалі, в салон-вагоні біля вікна сидів Боженко.
У вагон не пускали якихось людей. Хтось поспішав. Чийсь крик доносився, і брязкіт буферів, і неспокійний гомін натовпу.
Важко на душі у Боженка. Не так все склалося, як жадалось.
— Одержав депешу з Житомира від Щорса. Плохі діла..— Боженко подивився на Савку, потім у вікно і журно похитав головою.— Людей мало. Вибито... Поповнень немає. Босі... Ах! Казав я йому,— давай, кажу, бить одним кулаком прямо на Венгрію! Ні!.. Ось тепер докрутились...