Боженко сплюнув. Командири не зводили очей з начдива.
— Я з двома бронепоїздами і бердичівськими комунарами буду обороняти станцію. Батьку Боженко... слухай, бригадир, це для тебе,— сказав Щорс і схилився над картою.—...3 п'ятим і шостим полками форсованим маршем рушити...
— На Венгрію!— раптом несподівано голосно і рішуче підказав Боженко.
— На Шепетівку!— поправів Щорс старого під загальний регіт.— Все! Виїздимо. Так-то, товаришу комбриг!— Щорс любовно погладив Боженка по плечу й озирнувся. Всі пішли.— Сьогодні вранці розкрив свій чемоданчик... Костюм білий, літній... Смішно! І нащо я його вожу? Коли ж ми його вдягнемо, батьку? Де-небудь в Криму. Небо блакитне. Море блакитне...
— В Криму Денікін42 гріється.
— Нічого. Коли-небудь доберемось.
— Ти що? Спеки захотів? Ось тобі буде спека в Бердичеві.
— Ой, буде, батьку,— засміявся Щорс. Почувся стукіт у двері.
— Увійдіть!
Увійшов начальник штабу:
— Поїзд відходить.
— Добре.— Щорс рухом руки наказав начальникові вийти,— Прощай, батьку.
— Прощай. Вони обнялися.
Поїзд Щорса мчав на всіх парах до Бердичева, де вже кілька днів вогнем і кров'ю вирішувалась доля Києва. Петлюра зібрав свої кращі сили в один кулак і сам повів їх на Бердичів.
Отаманові курені билися, як ніколи. П'ять броньовиків і тридцять дві важких і легких гармати стрясали місто най-жорстокішим вогнем і ревом.
Отаман знав, де треба було дати генеральний бій Щорсу. Саме тут, під Бердичевом, бо жодне місто не здатне було надихнути курені і розпалити пристрасть до перемоги до такого градуса, що навіть застарілий страх перед ім'ям Щорса не діяв уже на тих, що наступали.
За штиками богунців, киян і таращанців кожен "лицар" бачив Бердичів. Жадоба перемоги множилася на жадобу грабунку єврейських крамарів, лють вогню — на пристрасть насильства над єврейськими дівчатами. Блиск мідних підсвічників і срібних ложок, золотих перснів, браслетів і грошей, які можна буде виколупувати штиком із скринь, печей, подушок, безкарна темна розправа і тьмяна свідомість безнадійності своєї справи, і знову, і знову підсвічники й ложки — все це носилося гарячим маревом перед очима лютих куренів.
Здригнув Київський полк. Не витримали молоді, недосвідчені в боях юнаки, прогнули лівий фланг, зламали, почали відступати, і нікому вже було зупинити, нікому було підтримати занепалий їх дух.
Кращі бійці розстріляли вже всі призначені їм за життя патрони.
Яків Загумениий — комвзводу з Всркіївки, Ніжинського повіту, лежав з простреленим серцем. Командира Безкоро-вайного, київського коваля, його товариша коваля Покиньбо-роди, синявського пастуха Пархома Лободи, Гната Муромця,
Григорія, Савки, Федора й Кузьми Кривоносенків і багатьох інших київських, городнянських, ніжинських, борзенських та інших, старих боями та молодих віком, бійців уже не було в живих. Багато з них були розірвані на шматки снарядами, деякі лежали, наче вві сні, а в командира четвертої роти Романа Даниленка навіть очі були відкриті, наче Роман дивувався відступу товаришів і своїй ранній смерті.
Лівофлангові роти почали тікати. Гайдамаки увірвалися в місто.
Бійці кинулись на вокзал, шукаючи рятунку в ешелонах. Сотні снарядів пролітали над головами кудись у далечінь за бідняцькими душами. Важкі бризантні вибухи піднімали гейзери землі, димували розбиті склади, а ще вище в бурих прогалинах вітер гнав страхітливу хмару кінноти, освітлену багровим світлом призахідного сонця.
Гуркотіли броньовики.
До вокзалу під'їхав поїзд Щорса.
— Стій! Куди? Від кого тікаєте? Від Петлюри? Щорс кинувся з тендера в натовп:
— Подати командира!
Командир полку стояв перед Щорсом:
— Товаришу начдив, величезні втрати!..
— А ти чому живий, сучий сину? Людей лякати?! — І Щорс навмисне, щоб усі бачили, оперезав комполка нагайкою.— Товариші, вперед! За мною! Вперед!
— Ура! Ура! Хай живе Щорс! Дайош Петлюру! І полк кинувся в контрнаступ. Билися до ночі. Вночі до станції підійшов ешелон новгородсіверців.
До ешелону прямо з бою прибув Щорс з "льюїсом" на плечі. Назустріч йому Черняк і Слинько, веселі командири новгородсіверців.
— Спасибі, Черняк! Спасибі, Слинько!.. Товариші новго-родсіверці, оголошую мітинг відкритим. Товариші новгородсі-верці, чи всім зрозуміло, за що боремось?
— Всім! Всім! Всім! Смерть Петлюрі!— загриміли новго-родсіверці з вагонів.
— Оголошую мітинг закінченим! За мною!
На правому флангу величезні лави петлюрівців ішли відкрито. Жменька богунців, мокрих від трудів і жаги і чорних від бруду й частих перебіжок, впала в стару канаву — немає вже снаги.
— Кінчено...
— Щорс... Хлопці, Щорс! Товариш начдив!..
— Тихо! Дивитись на мене...
Щорс з'явився несподівано з групою кулеметників і впав поруч.
Показались перші лави петлюрівців. Вони скочувалися в балку з гвинтівками наперевіс, все ближче, ближче.
— Товаришу начдив, вогонь...— прошепотів кулеметник Павло Радецький, гарний юнак шістнадцяти років.
Щорс погрозив йому пальцем:
— Дивитись на мене! Тихо... Тихо... Замріть... Ворожі лави вже так наблизились, що втриматися не можна.
— Ну, товаришу начдив, вогонь... Ось їй-богу,— не терпілось Павлові: дуже близько супротивники,— Ну, вогонь же, товаришу начдив, що ви робите?..
— Вогонь!— наказав Щорс
Кулемети вдарили по петлюрівцях з сорокаметрової дистанції...
— Комдив! Щорс! Товариш Щорс!
— Так, так, хлоп'ята... Я тут!— Щорс з'явивсь серед нової групи.— Що, душно?
— Товаришу начдив, скажіть, переможемо чи ні?— спитав боєць Лобода і впав мертвий.
— Переможемо! Вже перемагаємо!.. Вперед! За мною, вперед!
Вулиці Бердичева. Все здригнулося від гуркоту, тупоту копит і людського крику. Билися в заулках врукопашну, вручну.
— Ура! Дайош Петлюру!— гримів Другий Богунський батальйон, який вів Щорс у тил ворога.
— Товаришу начдив!.. Спасіть...— простогнав поранений Павлик Радецький і впав непритомний в обійми Щорса.
— Передай Калініну: зайняти Лису гору, що б там не було...— наказував Щорс ад'ютантові, тримаючи Радецького в руках.— Передай Черняку: відбити вокзал!..
Вокзал був завалений трупами. Броньовик стрясав повітря гарматним ревом, просуваючись прямо.
— Куди, куди?— закричав Щорс і під самим носом у броньовика перевів стрілку.