Так чи інакше, по довгій і глибокій розмові про історію і про ультиматуми вони всі були знищені. Я нікому не признався. Тяжко мені і соромно, що виродивсь мій рід. Нема в мене гордої вдачі Тараса Бульби. Не став я при всіх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобі твої ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повірять та почнуть підозрівати в родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як собаку, і глянувши навіть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на свого зрадника-сина, навіть бровою не повів отакечки, неначе не син він був мій, а падло. Не скоро, вже аж уночі, пішов я в хлів, зарився в солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такі слова, яких уже ніхто тепер і не говорить.
Він діяв і мислив відповідно силі речей. Відступаючи перед ворогом, він ненавидів світ і самого себе.
Він кляв своє воєнне щастя.
Се не значило, однак, що він не вірив у своє щастя чи вірив у конечне щастя ворога.
Ні. Йому просто іноді були недоступні всі складні механізми шляхів управління і планування (планів) щастя, вся складність його шляхів.
Наступаючи, він проймався натхненням, він жадав наступу, не дивлячись на велетенські втрати, на кровопролиття жахливі.
Одне слово, він був такий, якою була сила речей.
Одночасно він був продуктом сієї сили і її чинником.
15 / Х / [19]45
Старший лейтенант. Пробув на війні чотири всі роки. Повернувся з Німеччини.
— Скажи мені, що ти виніс узагалі зі страшного з усього смислу війни? — спитав я його по досить довгій розмові.
— Що виніс? — подумавши, сказав він мені. — Я прийшов до висновку, що в —житті все набагато грубіше, ніж писали нам колись, і говорили, й говорять. — Він одповів на свої якісь складні думки по множеству, напевно, найконкретніших явищ.
— Що скажу? От у всіх письменників у книгах чи статтях: війна — так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив ні сліз, ні горя. Все дуже просто. Хлопнули — чоботи геть і в яму зарили, — готово. Ніхто нічого й не думає. Навпаки, весело і повно сміху.
— А люде?
— А я їх не бачив, їх там взагалі нема. Вони виселені.
— А в ямах, у байраках, лісах, льохах? А під час наступу? Ти ж усю республіку пройшов, да не одну, а кілька?
— Да я з людьми не стрічався. Може, й свідомо.
— Друже мій, ти був на війні душевно і фізично сліпий, — сказав я. Мені хотілося додати: "Ти був дрібненький егоїст і боягуз. Ти боявся зустрінутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожній".
Отсей молодий чоловік тепер хоче і буде творити фільми про війну.
18 / Х / [19]45
КНИГА
Не спав я цілу ніч. Писав.
— Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку помремо. Загибаєм всі.
Се не було ніяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основі досвіду й характеру приказу. Се знали командири всі і знали ми. Надприродним було те, що ми діяли.
І от почали солдати проситися до мене в книгу. "У мене, — кажу, — для себе паперу не стає".
— Запишіть хоч на один рядок. Що був отут під Сандомиром такий-то...
— Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвідчити за себе?
— Дівку оскорбив. Визволену з неволі.
— Ти?
— Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селі трибуну, і так заворожив, що ніхто не міг сказати з неї того, що думав.
— Дурень, у трибуни своя правда.
— Я перейменовував свій город так часто, що вже й не знаю, звідки я.
— А мене запишіть у партію. Такий-то.
— Записую.
— І мене запишіть. Пишіть, що вмер геройською смертю, більшовиком.
_ Всі ми хлопче, тут більшовики. І всі вмремо. Кажи, якщо вже хочеш, щось таке просте, житейське. Може, маєш гріх який чи особливу заслугу. Чим одрізнявся ти од нашого народу.
— Пишіть: великому Сталіну слава. Сержант Горобець.
— Пишу "славу". Слідуючий.
— Напишіть про... (Запис обривається.)
(до 18 / Х1 [1945)
Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки і юначки. А вій записував. Се були найчистіші романтичні душевні програми кращого. Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто життьовий характер. Ніби перед смертю прозріли очі на те, що завжди було перед ними і чого вони не бачили. І тепер вони самі дивуються. Один сказав: "Товариші, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати всьому світу, як треба жита! Записуйте". Тарас записував, вдивляючись в юнака, і якимсь одним властивим його лише земляній душі способом відчув, що так говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже те-то й те-то, невже ве обніме він уме дівчину, не назове її своїм щастям, не порадується на дітей своїх, не зробиться професором... і т. д.
Дійсно, він був убитий.
1. Написати діалог перед смертним боєм.
2. Се може бути окрема новела, може бути розділ "Золотих воріт".
3. В "Золоті ворота" внести "составителя законов" — солдата років під п'ятдесят з гаком.
//Національний епос — втілення історичної пам'яті народу.
Роман мав бути написаний народною мовою.
Життя послало нам сюжети незвичайні, їм треба дати художню обробку.
Фантастичне змішалося з героїчним.
Жорстокість — зі спокоєм і благородством людського
духу.
Ницість із вірністю.
Хихикання і агакання безумців з неухильним сарказмом смілого розуму на шляху до справжньої мети людської революції: до єдності світу в думці і дії.
Ідея революційного гуманізму.
Революційної героїки.//
КРАВЧИНА
II
СМЕРТЬ ДІВЧИНИ
Дівчина вмирала, дивуючись. Невже отеє і все і І вже смерть? Невже ніхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж іще ніхто не цілував.
Я ще не займана. Господи! Товариші! І вже в мене не родиться дитина!.. Вмираю. Людоньки!
Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловіки, що намагались підійти до мене, все були такі безстидні, і не так безстидні, як некрасиві. А я так... Мені так хотілося красивого, так хотілося красивого-красивого.
Я дівчина. Товариші лікарі, не солдат я. Дівчина. Прощайте...
19/ХІ [19]45
Мені сказав сьогодні Николай Митрофанович Крилов 13 (академік), мій великий приятель:
//— Я відчуваю і знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелі цивілізації, принаймні європейської. Усе, що відбувається в світі, нічого іншого мені не говорить.