Не шукаю друга — знаю, не знайти. Не прагну знати більше ніж належить. Я уклав з життям угоду: не будемо заважати одне одному. Не личить видряпувати очі, та й марна річ. Здається, в політиці це звуть: розмежувати сфери впливу. Звідсіль і досіль — не далі, не вище. Ти і я.
6 × 7. А бути може? Вже чи ще є час? Це залежить від... Зведемо баланс. Маю, мушу. Якби можна було знати, скільки ще років, коли кінець? Смерті я ще не відчуваю в собі, але вже думаю про неї. Коли кравець шиє мені новий костюм, я не кажу: це останній, та ось ці письмовий стіл і шафа, мабуть, переживуть мене. Так без ексцесів і сюрпризів... Будуть і суворі й м'які зими, й дощові та спекотні літа. І приємна прохолода, і бурі, і курява. І я казатиму: десять, п'ятнадцять років не було такого граду, такої повені. Пригадую подібну пожежу: я тоді був ще молодий, мені було — зараз скажу — студентом я тоді був чи школярем?
7 × 7. Що таке, власне, життя, щастя? Аби не було гірше, аби лиш так, як зараз. Дві сімки зустрілись і гречно розкланялись, раді, що саме так, і саме тут, і за таких обставин. Газета — зовні лише безглузде читання. Та навіть хай і так. Без газети не можна. Тут і передові, і уривки з повісті, і некрологи, і театральні рецензії, і повідомлення з суду. Кіно — новий фільм. Нова повість. Дрібні пригоди і дрібні оголошення... Все це не так цікаво, як різноманітно. Хтось попав під трамвай, хтось щось винайшов, у цього шубу вкрали, друкарську машинку, або продає піаніно, чи шукає три кімнати з усіма вигодами. Широке русло Вісли, яка величаво котить свої хвилі, саме такої, як під Варшавою. Моє місто, моя вулиця, моя крамниця, де я завжди купую, мій кравець, моє — і це найголовніше — місце роботи.
Аби не гірше. Якби можна було б сказати сонцю "зупинись", то це, певне, зараз. (Є такий трактат — "Про найщасливіший час життя" — і хто б повірив? — Карамзіна. Ох, і набрид же він нам у російській школі).
7 × 8 = 56. Як роки промайнули! Саме промайнули. Тільки вчора було 7 × 7. Нічого не прибуло й не віднялося. Яка величезна вікова різниця: сім і чотирнадцять, чотирнадцять і двадцять. А для мене той, кому 7 × 7, і той, кому 7 × 8,— однолітки.
Прошу, зрозумійте мене правильно. Немає двох геть однакових листків, крапель, піщинок. У цього більше лисини, а в того сивини. У цього вставні зуби, а в того самі коронки. Цей в окулярах, той глухуватий. Цей міцніший, той ледве ноги волочить.
Та я кажу про семиліття.
Знаю: можна поділити життя і на п'ятиліття — і теж зійдеться. Знаю: умови життя. Багатство, бідність. Успіх, турботи. Знаю, війна, війни, катастрофи. Та й те відносно. Одна літня особа мені сказала: "Розбестила мене війна, потім важко було знову звикати". Навіть нинішня війна багатьох розбещує. І немає, здається, нікого, хто б вважав, що брак сил, здоров'я, енергії — не через війну, а через оці самі 7 × 8 і 7 × 9.
Які нестерпні сни! Вчора вночі: німці, а я без пов'язки у недозволений час у Празі[1]. Прокидаюсь. І знову сон. У поїзді мене переводять до купе, метр на метр, де вже є кілька євреїв. Цієї ночі знову мерці. Мертві тіла маленьких дітей. Одна дитина в шаплику. Друга, з обідраною шкірою, на нарах у мертвецькій, явно дихає. Новий сон: я на хитливій драбині, високо, а батько знову й знову тицяє в рот шматок торта, великий, такий собі з глазур'ю і з родзинками, а те, що в роті не вміщається, розкришене, кладе в кишеню.
У найстрашнішому місці прокидаюсь. Чи не є смерть таки пробудженням у момент, коли, здавалося б, уже немає виходу?
"Кожен може знайти ці п'ять хвилин, щоб померти",— читав я десь.
[...]
21 липня 1942 р.
Завтра мені виповнюється шістдесят три чи шістдесят чотири роки. Батько кілька років не оформляв мені метрику. Я пережив через це ряд тяжких хвилин. Мама називала це недбалістю, гідною покарання: як адвокат, батько мав би не зволікати з цим питанням.
Я звусь по дідові, а ім'я дідове Герш (Гірш). Батько мав право назвати мене Генриком, бо ж сам він одержав ім'я Юзеф. Та й решту дітей дід назвав християнськими іменами: Марія, Магдалина, Людвіг, Якуб, Кароль. І всетаки батько вагався і зволікав.
Я мушу присвятити батькові багато місця: я реалізую в своєму житті те, до чого він сам прагнув і до чого так болісно протягом стількох років прагнув дід.
І мати. Та про це потім. Я — і мати, і батько. Знаю це й тому багато розумію.
Прадід мій був склярем. Я радий: скло дає людям тепло і світло.
Тяжка це річ — народитись і навчитися жити. Мені лишилося куди легше завдання — померти. Після смерті знову може бути тяжко, та про це не думаю. Останній рік, останній місяць чи година.
Хотілося б помирати, зберігаючи присутність духу та в повній свідомості. Не знаю, що я сказав би дітям на прощання. Хотілося б тільки: вони вільні самі обирати свій шлях.
Десята година. Постріли: два, залп, два, один, залп. Можливо, це саме моє вікно погано затемнене.
Але я не перестаю писати.
Навпаки, думка (окремий постріл) працює швидше.
[...]
4 серпня 1942 р.
1
Я полив квіти, бідні квіти дитбудинку, квіти єврейського дитбудинку. Пересохла земля зітхнула.
До моєї роботи придивляється вартовий. Чи сердить його, чи зворушує ця мирна праця о шостій годині ранку? Вартовий стоїть і дивиться. Широко розставив ноги.
2
Марні намагання повернути Естерку. Я не був певен, чи на випадок успіху я прислужусь їй чи зашкоджу.
— Де вона попалась? — питає хтось.
Може бути, не вона, а ми попалися (що лишаємось)?
3
Я написав до комісаріату, щоб вислали Адзя: недорозвинений і злісно недисциплінований. Ми не можемо через якісь його витівки ризикувати дитбудинком. (Колективна відповідальність).
4
На Дзєльну поки що одну тонну вугілля — до Рози Абрамівни. Хтось питає, чи в безпеці там вугілля.
У відповідь усміхаюсь.
5
Похмурий ранок. Пів на шосту.
Нібито й нормально почався день. Кажу Ганні:
— Доброго ранку.
Вона відповідає здивованим поглядом.
Прошу:
— Ну, всміхнися ж!
Бувають бліді, зниділі, сухотні усмішки.
6
Пили ви, панове офіцери, щедро й смачно — це за кров; у танці подзенькували орденами, салютуючи ганьбі, якої ви, сліпці, не бачили, точніше, вдавали, що не бачите.