Зважую об’єктивно: що це? Чому це? Куди це? По-перше, незаперечним є, що це слабкість німців. Німецька політика на сході збанкрутувала в такій разючій мірі, що вже й самим їм стало ясно: неможливо далі розв’язувати проблему сходу, не розв’язавши тамтешніх національно-державницьких прагнень. Але й прагнень цих конче в жодному разі не бралися б розв’язувати, якщо загальне їхнє становище не похитнулось би до такого майже катастрофічного ступня. Тут уже й дитині видко. А проте й тепер в цьому стані банкрутства щодо східної політики вони ще багато в чому вагаються, ще бояться, діють половинчасто — і хочеться, і колеться. Я певен, коли б загальнополітичне, й передусім воєнне становище їхнє несподівано покращало, враз і вся ця власівська історія пішла б на спад. Це тільки гра. Гра, в якій ще раз, ще докладніше виявляється дивовижна короткозорість. Що ж це за політика — мислити категоріями лише завтрашнього дня!
Уявім собі, що таку власівську історію затіяли б були німці на початку війни, от коли взято було, прикладом, Смоленськ. Оголосити той Смоленськ тимчасовою столицею Нової Росії,
повестись зовсім інакше з полоненими, щоб привабити маси червоноармійські до себе, повести належну вмілу пропаганду, створити (і це було б надзвичайно легко) поважні військові російські формації, затиснути цю силу в своєму ще сильнішому керівному кулаці і спрямувати на відповідних ідейно-агітаційних засадах куди слід та як слід. Ото ефект був би! Не довелося б з-під Сталінграда драпака давати й взагалі так ганебно схід залишати. Зі сходом було б уже давно скінчено. Напевне. А так... чи не пізно це все? Поки грім не вдарив, німець, як і той наш тупий упертий мужик, не зважився перехреститися. Ну, побачимо, що далі. Чи не пізно, справді?
Але для нас, для українців, на такий випадок ситуація склалась би значно гірша. Зміцнена російська націоналістично-великодержавницька стихія поглинула б чималою мірою наші домагання й спрямування. В єдино-нєдєлімському захваті потягла б вона силоміць за собою чималу частину напівінертної й не досить свідомої укр. маси. Та й лекше було б їй в дипломатичних колах умотивувати й зумовлювати свої імперіалістичні тенденції, бо передусім за нею було б першенство, так би мовити, чолова репрезентація і, головне, фактична сила. То ж для нас, безперечно, краще, що саме так сталось, що німці, нас хотівши тут знівелювати, національно знищити, якраз через свою невдало-короткозору поведінку дали нам вихід.
Комітет визволення народів сходу — чимала фікція. Одначе з нею слід рахуватися в цих умовах. Маніфест комітету висунув гасла, які свідчать про його циагі-поступовість. Тому стара російська тутешня еміграція з Власовим не пішла, і тому Власову легше набирати до своїх лав людей зі сходу. Вони розгорнули заповзяту агітацію, і до них чимало йде українців з таборів: кожний бо воліє нарешті наїстися й одягтися, ніж нидіти в таборі. Пішли до них і дехто з укр. інтелігенції, навіть у власівському укр. підкомітеті є отакий собі горе-журналіст, як Ю. Музиченко. Але й це все також до певної міри фікція. Незаперечний факт, що головніша, основна, здорова частина українства туди не йде. Так, мовляв, єднання сил у боротьбі з большевиками конче потрібне, але на засадах паритетних. Це ж комедія, щоб якийсь Власов обіцяв українцям те, що в 1918—20 рр. українці вже здобули, що офіційно визнано кількома державами й що жодним актом досі не анульовано. Ми допоможемо Власову, як рівний рівному, але ми ніколи не визнаємо якогось російського пріоритету. І нахабством московським є оце власівське втручання в наші справи, в наше життя, обурливим цинізмом є накидання нам ні з того ні з цього своєї ведучої ролі, своєї "великодушної" опіки та ще й виступи перед усім світом і в нашому імені. Ніхто йому цього права не давав. Коли ж треба буде, ми можемо і зуміємо як слід самі про себе сказати. І скажемо.
О, ця підступна, нахабна, ница московська політика!
Власов... він же в своїх військових формаціях (ще взагалі дуже нечисленних — якась там запасова дивізія!), він же має там лише чверть складу з росіян, а решта — українці й трошки кавказців. Він же, коли привселюдно говорить про повстанський рух на підсовєтських землях, то оперує тільки акцією УПА, що й без того стала вже широко відома. Що ж він свого російського має? Фактично дуже мало. Чому росіяни не повстають, чому про них нічогісінько не чути? А він, як одвертай злодій, краде чужі цінності і з цинічно-поважною міною старого московського шулера грубо підтасовує карта.
Але годі! Я занадто розмітингувався. Він і не вартий, щоб на нього витрачати так багато слів. Досить того, що одним із пристрасних його пропагаторів (і найактивніших співробітників власівського офіціозу "Воля народа") є Дудін. Отой самий київський Дудін, побратим і співдруг Штепи, який подавав у Берліні 1942 р. найжахливіші доноси на все українство. Отой найпідліший провокатор! Але справді годі. Вони не варті моїх слів, — навіть найлайливіших. Все це таке огидне, мерзенне, що я з обурення не можу як слід занотувати власних думок: не я їх суворо скеровую, а самі вони пориваються безсистемно — мішма й силоміць самі шугають збурено й розхристано. А це не вихід. Та й... жаль на цю сволоту доброго матюка.
11/ХІІ — 44 р.
Pro domo sua. Відрадним є, що укр. сили нарешті все ж таки єднаються. Чи надовго, чи міцно — інша річ. Але рух такий є, усвідомлення гостроти моменту, відповідальности є. Не закриваю очей на прадавню нашу рису, проклятуще тяжіння до індивідуалістичного вихоплювання, до розбрату. І тут це буде.
Неминуче. Але, можливо, тепер не в сильній мірі. Як не як, а найбільший політ, "стовбур" розуміє, що це було б тільки злочином і, може, все-таки утримається демонструвати "незрушимі принципи" (тупе самолюбство) і "твердий характер" (безголову традиційну упертість). А падлюка, політичний пристосованець і спекулянт, яких у нас теж чимало, просто побоїться зараз зважитись на якесь підривне шахермахерство, бо за злочин можлива тепер рішуча відплата. Ні, я трохи ідеаліст. Будуть, все одно будуть "чинність виявляти" і ті, і ті. Момент бо гарячий, надто відповідний. Одним — безглуздо, зарозуміло похизуватися, другим — половить, поки вода мутна.