Оце як був з малим останнього разу, над парком летіли качки. Лесь помітив перший, закричав, підскочив. А мені стало ще сумніше.
Перечитую вдруге докладно з виписуванням нотаток "Листи до братів-хліборобів" В. Липинського. Хаотична трохи, але цікава, справді цінна книжка.
18/ХІ — 44 р.
Сьогодні — рік, як мене було заарештовано. Тоді, рік тому, я був буквально на волосочок від розстрілу. Тепер, через рік, я живу в Потсдамі, в резиденціальному місті німецьких королів і цісарів, маю німецькі харчові картки, не ношу жодного "ові:" на рукаві, перебуваю взагалі в стані упривілейованому — химерно це? Химерно, бо я для цього й пальцем не вдарив, бо сталося це все само собою. Мій Дажбог!
Про арешт тогорічний востаннє занотував я 19/УІІ в Жеге-стові, скінчивши на тому, як мене, міцно закутого, з руками, скрученими за спину, два жандарські гевали повезли зі Стрия. Це була десь третя година ночі. На той час якраз вийшла тимчасова заборона їздити потягом всім, хто хоче, дозволено лише німцям, фольксдойчам та командировочним. Отже, у вагоні було досить порожньо. Коли почало розвиднятися, виразніші ставали силуети пасажирів і я помітив, що на зайнятих нами лавках ніхто не схотів сісти, купчились всі осторонь, хоч там було тісніше, а тут гуляли місця для кількох чоловік. Видко, сусідство жандармів знеохочувало людей, і, видко, розуміли вони, що жандарми везуть чергову жертву — оту неголену людину в сірому капелюсі, темно-синьому пальті й з непорушними, за спиною прикипілими руками. Так, навкіс од мене сиділа літня жінка. З одного її погляду я одразу впевнився, що вона все розуміє і дуже мені співчуває. Вона часто не витримувала, одвертала очі, а я навмисне дивився на неї пильно, проникливо, намагаючись їй вселити мою настирну думку: "Жінко, помолись за мене. Єй-бо, я нічогісінько не винен, а справа набирає серйозного характеру. Це — якась особливо сильна й вдала провокація, що може скінчитись для мене погано. Я такий грішник, що в християнського Бога не вірю. У мене є своє поняття про Бога, я вірую по-своєму. Але, може, я помиляюсь. А ти, якщо ти віруюча християнка, помолись за мене, щоб мені вистачило моральних і фізичних сил видержати всі ті грізні страхіття, які тепер неодмінно мене ждуть". І вона ніби розуміла мене, вгадувала мої сугестивні почування й благання. Щось змовне й ласкаве майнуло було в її погляді... А може й тут я помилявся? Я ворухнувся, бо вже від сидіння в одній позі аж почало тіло дубіти. Я повів злегка раменами, намагаючись зручніше покласти руки (ліва була на правій), що дуже затекли, заніміли, висіли, мов тяжкий додаток до мого тіла — і враз наче вогнем припекло мені правий зап’яток і звідти, від великого й вказівного пальця стрельнуло гольчасто — гострим болем у всю руку. Так неймовірно боляче, що я мимоволі сикнув і скривився. Німець, що сидів проти мене, помітив, здогадався, визвірено, але притишено прохрипів мені в обличчя коротку глузливу фразу, яку я збагнув швидше чуттям, ніж інтелектом:
— Подумаєш, який він ніжний! — і напівглузливо, напівгнів-ливо підморгнув напарникові, череватому й широкомордому, що безнастанно сопів, аж двигтів, поруч мене.
Вони обидва цинічно й притишено зареготали, обмінявшись іще якимсь, мабуть, брутальним слівцем, що його я не зрозумів зовсім.
Я схилив голову і вирішив держати п’ястуки так, щоб хоч трошки полегшити біль, який з цієї хвилини вже не вщухав. Було таке відчуття, наче отам, у пальцях, спалахнув вогник і вогнем почала займатись вся рука, геть і рамено. Сильно вщип-нено було нервик — це я знав, але допомогти собі ніяк не міг, бо руки з власного тягаря раз у раз звисали нижче, нацуплюючи кайдани, що палючими обручами в’їдались уже в тіло. Крім того, вагон безнастанно здригався на рейкових стиках, я хоч-не-хоч від цього хитався й не міг утримати мої завогнені руки в одному спокійному стані. Це було справді невимовно боляче. Так починались мої тортури. Так проїхав я біля шести годин і сірим, дощовито-холодним ранком прибув до Львова.
З вагона мене вивели останнім, але потім включили в загальну юрбу. І коли ми сходили з платформи до тунелю, очі мої несподівано натрапили на чиїсь допитливі і водночас вражені чужі очі. Я впізнав — це був чорненький, кривий на ногу львівський студент, що теж лікувався в Моршині і жив у тому ж "Беркуті". Особисто з ним я не був знайомий, але часто зустрічав чи то на сходах будинку чи в їдальні. Тепер він дивився на мене зацікав-лено-вражливими очима й — бачив я — поспішно штовхав під бік свою сусіду, щоб і йому показати мене. Сусіду я також упізнав. Де був також один з моршинських відпочивальників, старший віком і з вигляду поважніший, але хто саме він був, — не знав я, не довелось нам познайомитись.
Вивели мене жандарі з тунелю і на контрольному виході в самому вокзалі, де стояв завжди вартовий жандар у касці, засперечались із цим вартовим. Той вимагав у них пасажирських квитків або спеціальної перепустки, а вони, видко, такого документа не мали і врешті як документ виставили мене. Один із цих гевалів, роздражнений затримкою і суперечкою, шарпнув мене різко за руку, крутнув мною, демонструючи перед вартовим і хрипло кажучи тому:
— Чи не бачиш? Арештанта веземо. І то терміново.
Вартовий врешті махнув рукою, дозволив пройти. Але ця запинка затримала на хвилину загальний рух черги, скупчила довкола чимало зацікавлених облич. Серед них, трохи віддалік, понад чужими головами я знову помітив отих двох моршинських відпочивальників, що пильно додивлялись в наш бік. І коли вели мене через привокзальний майдан до трамвайної зупинки, я добре бачив, що ті двоє йдуть недалечко й мовчки так само пильно додивляються.
До трамвая мені сісти було майже неможливо через скручені назад руки. А ще й поспішати треба, ще й натовп звідусіль штовхає. Тоді ззаду враз наче ножем різонули мене по руках, і глибоким болем відгукнулось у раменах, у всій спині. То жандар сіпнув мене якраз за кайдана, отаким різким поштовхом "підсадив". Заточили мене в куточок вагона й самі стали тісно при мені, заслонили, — ніхто, здаєїься, з присутніх і не помітив, не підозрював у цьому тісному натовпі, що везуть закутого в кайдани.