— Тату, що це? Скалки? — зацікавлено допитується малий, не бачивши цього ніколи так близько.
— Так, так. Притиснись-но краще до стіни.
Наші сусіди, серед яких є й жінка з нашого ешелону, поспішно накривають голови пальтами. Лесик і собі це робить, просить мене так само зробити. Видко, дитина вже трохи злякалась. Я заспокоюю його, закриваю надійніше власним тілом. Бачу серед присутніх полонених англійців і французів. Чую поруч французьку мову. І коли небезпека проминула, виходжу з-під ґаночка та наближаюсь до двох французів, щоб прикурити. Вони приємно вражені, почувши, що звертаюсь французькою мовою. Розмовляємо хвилин десять. Вони вже тут чотири роки, останніми часами їм стало краще, а найбільше вони задоволені, що мають тепер відносну волю, працюють тут в горах. Розпитують і мене: хто, звідки, чому тут? Молодший, худорлявий, зачувши від мене про Україну, зраділо закивав головою, так, наче сам він з України, і почав мені розповідати, яка це багата й гарна країна, як... Франція! Про Україну він, мовляв, чимало й читав і чував, мав знайомих українців. І видко було, що йому дуже приємно робити мені приємність — француз!
Із сусідньої хати виходить хазяїн, прямує до мене, але завагався серед подвір’я, бо знову летить нова хвиля літаків. Проте вона швидко десь віддалюється, і хазяїн поспішає до нашого гурту, звертається майже незрозумілою словенською мовою (дарма, що слов’янська!), відчиняє цю другу хату й запрошує нас усіх досередини. Входимо. Це — винарня. Стоять діжки, височить прес, а у великих спеціальних ночвах купа свіжого винограду. І пахне спокусливо вином. Ще й додає апетиту чималий кольоровий малюнок на стіні, де двоє карикатурних бюргерів залюбки частуються з бочки, а під ними нім. мовою напис: "Увійшовши сюди, забудь турботи, а вийшовши, будь веселим". І знову літаки. Ближче й ближче. Ой, щось занадто близько! Тут же, в горах, нема чого їм робити, — тільки перелетіти. Б’ють зенітки. І враз чуємо близенько: сее-фю-ю-ю-юст! Бух! Бу-бух! Ще раз бу-бух! Здригається земля. Хитається, тремтить, тріщить хата. Це — секунда. Під час неймовірного грюкоту, коли здавалось, що небо раптом розкололось і ми всі летимо в безодню, — всі інстинктивно присіли або попадали. Просто на цегляну долівку й одне на одного. А наступної секунди я зрозумів, що один лише стою скам’янілий, і мені блискає думка: живий я ще! тікати звідси! де ж Лесик? Лесик теж присів коло бочки, але вже зривається на ноги й кидається до мене: "Тату, що це? Бомба чи набій?" Хапаю його за руку. Інші, більшість, вже також випростуються. І в цю хвилинку починає тріщати дах над нами, вламується одним боком і на нас шумним грядовинням сипляться уламки черепиці й тинку. В просторій хаті стає геть темно. Я розумію тоді, що люди кричать, особливо жінки. Кличуть Бога, на порятунок, кличуть когось ззовні, одні спонукують тікати, інші стримують, — неймовірний панічний розгардіяш і галас. Характерно, що оті полонені англійці й французи теж частково поводяться в той самий спосіб. Я кричу тоді: "Ruhig!", але це має дуже короткий вплив. Одним з перших опиняюсь із дитиною коло дверей, на мене навалюється осатаніла юрба, притискає мене так, що не можу відчинити і боюсь, щоб дитини не придушили. Останніми зусиллями з раменами назад і трохи відбиваю найближчих. Відчиняю — і сам вражено одхи-туюсь, одхитуються й задні: на дворі темно, як пізнього вечора, весь сад в чорному димі, що смердить різко, специфічно-ядуче. І якраз сипляться густо, бринять, як джмелі, й цокають по деревах та дахах скалки від розірваних набоїв. Виходити не можна. Затримуємося, тим більше, що дах над нашими головами, зламавшись навпіл, зачепивсь якось і далі не падає, лишень легенько погойдується. Всю хату й виноград геть засипано уламками черепиці, від якої в хаті стоїть червоняста, ніби полум’ям пройнята курява. Людські постаті в ній бовваніють, як обвуглені. А знадвору буквально падає через поріг якась жінка з дівчинкою, мало не звалює нас з ніг і просто по-звірячому верещить: "Рятун-ку! Рятунку!" Заспокоюю її, у неї божевільні очі, вона нічого не хоче чути й розуміти, тільки спазматично вхопилась за мої коліна й верещить, лементує. Придивляюся краще — ні, не поранена. Дівчинка також ціла. Це — лише тваринний переляк. Тоді грубо одштовхую її (інакше вплинути неможливо) кричу на неї й лаю. Вона тверезіє. Я вихоплююсь з Лесиком надвір. За мною всі інші. Знову наближаються літаки. Ми біжимо в сад. Бігти тяжко, бо на гору. Задихались. В критичну хвилину припадаємо до підніжжя яблуні, притискаю дитину до грудей і вкриваюсь з головою пальтом. Що буде, то буде. Іншого виходу нема. Завмираємо. Тільки стукіт серць і суша в роті. Але літаки, хоч і низько летять, пролітають далі — там десь, уже за горами, над містом, бухають вибухи. Коли заспокоюється, вилазимо з-під дерева і деремось ген на гору. Тут дорога. Зупиняємось. Бачу коло себе й ту жінку з дівчинкою. Інтелігентка з вигляду, галичанка. Соромлю її, висміюю. Пробує виправдатись, різко огризається. Безнадійно махнув на неї рукою і йду собі геть, але вона не відстає, прилипла до мене, дарма що неприязно з нею поводжусь. Бачу звідси, згори страшну картину, від якої аж дрож проймає: поруч з будинком, у якому ми допіру були, метрів щонайбільше за 15 зяють у саду величезні чорні свіжі ями й горби свіжої землі, лежить чимало повалених дерев. Все це обширом загальним на 200—250 м. Коли б ці бомби (їх тут не одна!) впали метрів на п’ять ближче до нас, ми напевне були б покалічені або й убиті. Яке щастя! Який химерний випадок! І де? В горах, на значній віддалі від міста. Тут жодного військового об’єкта. Хіба що десь в горах приховано якусь фабрику. Але якраз надходять троє наших козаків із місцевого гарнізону. Кажуть, що в горах деякі об’єкти є справді, тільки в зовсім іншому напрямкові. Або летун погано був поінформований, або підбитий був і мусів негайно розвантажитись. Останнє найправдоподібні-ше: він скинув в одне місце весь запас бомб. Як виявилось потім — 10 бомб, і треба ж такого випадку! По правді, я ще маю щастя, не забуває про мене мій Дажбог!